Мало хто тут таємно зустрічається з коханими, бо танго не про це. Танго — про все.
На шляху до Боньйо
11 квітня 1987 року
За вісім місяців я взнала, що стала зовсім іншою жінкою, геть не схожою на дівча, яке приїхало на Північ минулого серпня і було дуже наляканим, що не зможе любити — двох.
Для мене й досі величезним потрясінням є те, що, виявляється, по-справжньому можна кохати не тільки одну людину.
У травні я вийду заміж за Люка, під цвітом тисяч квітів, серед солодких пахощів, що обіцяють новий початок і нову надію.
Я не розлучусь із Жаном. Хоча хай він сам вирішить, чи бажає він, цей жаднюга «мені-потрібно-все», розлучитися зі мною.
Мене так лякає швидкоплинність життя, що прагну спробувати все й одразу, бо, може, завтра мене вже не буде.
Шлюб. Так? Ні? Уже саме це запитання ставить усе інше під питання.
Мені б хотілося стати світлом у Провансі, коли сідає сонце. Тоді я могла би бути скрізь, у кожному живому створінні. Це була б справжня я, і ніхто не став би мене за це ненавидіти.
Треба щось зробити з обличчям до приїзду в Авіньйон. Сподіваюся, що мене зустрічатиме тато, а не Люк чи мама. Завжди під час відвідин Парижа риси мого обличчя намагаються перейняти вираз, який носять міські істоти, котрі штовхаються на вулицях, ніби не помічаючи, що вони не самі. Ці обличчя немов промовляють: «Я? Я нічого не хочу. Мені нічого не треба. Ніщо не вражає мене, не зачіпає, не дивує, ба навіть не приносить мені задоволення. Задоволення — це для простаків із провінції й зі смердючих корівників. От вони можуть бути задоволені. А в таких, як ми — інші інтереси».
Але проблема не в моєму байдужому обличчі. Проблема в моєму новому, «дев’ятому обличчі».
Мама каже, що я додала його до моїх інших. Вона знає кожен мій жест і вираз мого обличчя з тієї хвилини, як я з’явилась на світ маленьким зморщеним дитинчам. Але Париж змінив моє обличчя від проділу у волоссі до кінчика підборіддя. Вона, мабуть, помітила це під час мого останнього приїзду додому, коли я думала про Жана, його вуста, сміх, його «Почитай це, тобі буде корисно».
— Я не хотіла би мати тебе за суперницю, — несподівано сказала вона і сторопіла від власних слів.
Ми завжди говорили все прямо й чітко. Ще дитиною я знала, що найкращі стосунки — «чисті, мов гірська вода». Мене вчили, що важкі думки втрачають свою отруйність, коли їх вимовити вголос.
Не думаю, що це завжди так.
Моє «дев’яте обличчя» засмучує маму. Я знаю, що вона має на увазі. Я бачила це в Жановому відображенні у дзеркалі, коли він витирав мені спину теплим рушником. Коли ми дивимось одне на одного, він бере якусь часточку мене й гріє її, щоб я не зів’яла, наче приморожене лимонне дерево. З нього був би гарний батько. Моє нове обличчя чуттєве, але воно ховається за маскою стриманості, що, здається, ще більше лякає маму.
Мама й досі переживає за мене. Її тривога заразна, і я часом думаю, якщо щось трапиться зі мною, то перед цим я хотіла би пожити якомога яскравіше без жодних нарікань.
Вона мало мене розпитує, зате я багато розповідаю — це дуже детальний звіт про моє життя в столиці. Я ховаю Жана за завісою з намистин — прозорих брязкалець, що дзеленчать, міняться різними кольорами, за завісою дрібниць про дрібниці. Чистих, немов гірська вода.
— Париж віддалив тебе від нас і наблизив до себе самої, правда? — каже мама. І коли вона говорить «Париж», то знає, що я здогадуюсь, що вона має на увазі чоловіче ім’я, але я не готова поки що розповісти їй про нього.
І ніколи не буду готова.
Я зовсім чужа сама собі. Це так, немов Жан зняв свій панцир, щоб розкритися, показати себе справжнього, глибшого, простягаючи мені руку, усміхаючись насмішкувато.
— Ну що? Ти справді думаєш, що була жінкою без якостей?
(Жан каже, що цитування роману «Людина без якостей» Музіля — це вияв не інтелекту, а добре тренованої пам’яті).
Але що саме відбувається з нами?
Ця чортова свобода! Значить, я мушу мовчати, мов пень, про те, чим займаюся, поки моя сім’я і Люк думають, що я сиджу на семінарі в Сорбонні або тяжко працюю вечорами. Отже, я мушу стримуватися, занапащати й ховати себе в Боньйо і не мати змоги нікому зізнатись чи розповісти правду про своє таємне життя.
Я наче сиджу на вершині гори Ванту під сонцем, під дощем, під безкраїм небесним шатром. Я бачу набагато далі й дихати мені легше, ніж будь-коли. Але жодних засобів безпеки, спорядження в мене немає. Бути вільним — це втратити впевненість, говорить Жан.
Та чи я справді знаю, що втрачаю?
І чи справді знаю, що він втрачає, вибираючи мене? Він каже, що не бажає іншої жінки, крім мене. Досить того, що я веду подвійне життя. Він цього не робитиме. Щоразу, коли він щось робить для мене, мені хочеться плакати із вдячності. Жодного докору, якісь невинні запитання. Він прагне, щоб я відчувала себе подарунком, а не зіпсутою особою, яка дуже багато хоче від життя.
Якщо я зізнаюся комусь, повернувшись додому, то він чи вона змушені будуть брехати так само, як і я, тримати це в таємниці й мовчати. Важко має бути мені, а не іншим: такі бо правила в занапащених.
Не раз я вимовляла Жанове ім’я. Боюся, вимовляла так, що тепер і мама, і тато, і Люк бачать мене наскрізь.
Можливо, кожен із них по-своєму зрозумів би мене. Мама — тому що вона знає жіночі прагнення. Вони в кожній із нас, навіть у малих дівчат, коли ми ледь визираємо з-за столу в кутку кухні і весь час шепочемося зі своїми багатостраждальними м’якими ляльками й мудрими поні.
Тато — бо він знає про тваринну жагу, що ховається в нас. Він зрозуміє дику, хижу сторону моєї поведінки. Може, він навіть узрить у ній біологічний інстинкт, подібний до прагнення картоплі проростати. (Я звернусь до нього по допомогу, якщо не знатиму, як вчинити. Або до Мамитата, як пише Санарі в тій книзі, яку Жан читав мені вголос).
Люк зрозумів би, адже він вивчив мене, це було його рішення залишитися зі мною, знаючи, що мені потрібно щось більше. Він ніколи не змінював своїх рішень: що правильне — те правильне, навіть якщо це боляче або пізніше виявиться, що це таки неправильне.
Та що станеться, якщо я розповім йому про Жана, а через тридцять років він зрозуміє, як боляче я його вразила, коли не втримала язика за зубами? Я знаю свого майбутнього чоловіка — попереду на нього чекає багато жахливих годин і ночей. Він дивитиметься на мене, а за моїм плечем бачитиме іншого чоловіка. Він спатиме зі мною, а його гризтиме підозра: чи вона думає про нього? чи це добре, чи їй краще з ним? Щоразу, як я заговорю до якогось чоловіка чи то на сільському святі, чи то під час ходи на честь Дня взяття Бастилії, він думатиме: це ще один? Коли вже вона вдовольниться? Він придумає собі якесь пояснення, а мені не скаже жодного слова докору. Як він казав? «У нас лише одне життя. Я хочу провести своє з тобою, але не перешкоджаючи твоєму».
Заради Люка я мушу тримати язика за зубами.
А також заради себе. Я хочу, щоб Жан був лише мій.
Ненавиджу себе за те, що все це бажаю, — я на це не розраховувала…
О, безжальна свободо, ти й далі приголомшуєш мене! Ти вимагаєш, щоб я кидала виклик самій собі; щоб мені було соромно, але щоб мене і далі розпирало від гордощів, що живу так, як сама хочу.
З якою насолодою я згадуватиму всі наші переживання, коли постарію так, що навіть не зможу дістати до пальців ніг!
Ті ночі, коли ми лежали в траві у форті біля Бюу, милуючись зорями. Ті тижні, коли ми дичавіли в Камаргу. О, а ті казкові вечори, коли Жан знайомив мене з життям серед книг, і ми голі валялись на дивані разом із котом Кастором, а Жан використовував мою спину, мов підставку для книг. Я ніколи не думала, що існує такий безмір думок, чудес і стільки відомостей, які треба знати. Правителів світу слід змусити мати посвідчення читача. І тільки тоді, коли вони прочитають п’ять тисяч, ні, нехай буде десять тисяч книг, можна вважати, що вони наблизилися до орієнтовного рівня кваліфікованого розуміння людей і їхньої поведінки. Я завжди почувалася краще, і вже не такою… поганою, гидкою й нещасною, коли Жан зачитував мені уривки, де гарним людям доводилося робити погані вчинки через кохання, необхідність, а то й від жаги життя.