— А ти гадала, що одна така, Манон? — запитував він. І справді, було жахливо думати, що я одна така, неспроможна стримувати свої апетити.
Часто, коли ми завершуємо кохатися і ще не починаємо знову, Жан розповідає мені про книгу, що він прочитав, хоче прочитати або бажає, щоби я прочитала. Він називає книги свободами. Чи домівками. Вони зберігають добрі слова, які ми так рідко вживаємо.
Терпимість. Доброта. Протилежність. Стриманість.
Він знає так багато. Він із тих чоловіків, котрі відають, як це — любити безкорисливо, до самозабуття. Він живе тоді, коли любить. Його впевненість пропадає, коли люблять його самого. Це тому він почувається так ніяково? Він і гадки не має, що де в його тілі! Сум, тривога, сміх — звідки воно береться? Я притискала кулак до його живота: «Тут живуть твої метелики?». Я дмухала під його пупок: «Віра тут розташована?». Я доторкалася пальцями до його шиї: «А сльози тут?». Його тіло наче заморожене, паралізоване.
Якось увечері ми пішли потанцювати. Аргентинське танго. Катастрофа! Жан ніяковів і ледве пересував мене, трохи сюди, трохи туди, переступаючи ногами, наче одночасно згадуючи бозна-колишні уроки танців і танцюючи лише руками. Він був там, але ніяк не управляв своїм тілом.
Це неможливо — тільки не він, тільки не цей чоловік. Він не був схожим на чоловіків із півночі, з Пікардії, Нормандії чи Лотарінгії, відмічених загальною вадою, — стерильністю душі, хоча в Парижі повно жінок, які вважають це еротичним — таким собі сексуальним викликом: таки вичавити з чоловіка хоч подобу емоції! Жінки такого типу уявляють, що десь серед цієї холоднечі криється полум’яна пристрасть, яка змусить його крутонути її через плече і пришпилити до підлоги…
На цьому той вечір завершився. Ми пішли додому, випили, і намагалися не помічати очевидного. Він був надзвичайно ніжним, коли ми, оголені, гралися, як кіт із кицькою. Моєму розпачу не було краю. Якщо я не зможу танцювати з ним, то що тоді?
Я — це моє тіло. Моє лоно усміхається й сяє, коли я відчуваю бажання. Мої груди пітніють, коли мене принижують, у пучках поколює від власної сміливості, а пальці тремтять, коли я готова захищати й оберігати. Але коли мені випадає боятися насправді страшних речей — як от вузла, який знайшли в мене під пахвою, хотіли видалити і вже збиралися робити біопсію — я відчуваю одночасно приголомшення й спокій. Приголомшення викликає в мене напад діяльності; але я спокійна, настільки спокійна, що не хочу читати серйозні книги або слухати величну музику. Прагну просто сидіти й дивитися на гру осіннього світла на червоно-золотому листі. Бажаю почистити камін. Жадаю лягти й заснути, утікаючи від усіх цих заплутаних, дрібних, сміховинних, скороминущих думок. Так, коли я боюся, то хочу поринути в сон — притулок душі від паніки.
Але що з ним? Жанове тіло — просто вішак для одягу, на який він чіпляє сорочку, штани й піджак.
Я встала, він пішов за мною. Я вдарила його.
Руці стало гаряче, ніби встромила її в розпечене вугілля.
— Гей! — вигукнув він. — За що… — я знову вдарила його; у пальцях палало розпечене вугілля.
— Припини думати! Відчувай! — крикнула йому.
Я підійшла до програвача й поставила для нас платівку «Лібертанго». Звуки акордеона, мов удари батога, свист прута, тріск гілок у вогнищі. П’яццолла здіймав спів скрипок кудись у захмарну височінь.
— Ні, я…
— Так. Танцюй разом зі мною. Танцюй так, як відчуваєш! Що ти відчуваєш?
— Я розлючений! Ти вдарила мене, Манон!
— Тож і танцюй розлючено! Вибери собі один інструмент, гра якого відображає твої почуття, і слідуй за ним! Схопи мене з усією люттю, яку ти відчуваєш до мене!
Не встигла я вимовити ці слова, як він схопив мене і штовхнув до стіни, тримаючи обидві руки над моєю головою. Його обійми були міцні, дуже міцні. Скрипки волали. Ми танцювали оголені. Він вибрав скрипку за інтрумент для своїх почуттів. Його лють перетворилась на жагу, потім на ніжність, а коли я вкусила і дряпнула його, опираючись його лідерству і відмовляючись од поданої руки — мій коханий перетворився на тангеро. Він повернувсь у своє тіло.
Притулившись до нього, серце до серця, відчуваючи, як він намагається передати мені свої почуття, я дивилася на наші тіні, які танцювали по стіні, по стінах Лавандової кімнати. Вони танцювали у віконній рамі, танцювали, злившись у єдине ціле, і кіт Кастор, сидячи на шафі, спостерігав за нами й нашими тінями.
З того вечора ми завжди танцювали танго — спочатку оголені, бо так було легше розгойдуватися, маневрувати по кімнаті й утримувати одне одного. Ми танцювали, тримаючи руки на своїх серцях. А потім, у якийсь момент, ми мінялися й клали руки на серце одне одному.
Танго — це пігулка правди. Воно оголює ваші проблеми й ваші комплекси, але ж і ваші сильні сторони, які ви ховаєте від інших, щоб не турбувати їх. Воно показує, хто ви в парі одне для одного, як ви вмієте слухати одне одного. Люди, котрі хочуть слухати тільки себе, зненавидять танго.
Жан прагнув відчувати, а не тікати в абстрактні розмірковування про танці. Він відчував мене: тонкі волосинки між ногами, мої груди. Ніколи за все своє життя моє тіло не було таким жіночним, як у той час, коли ми з Жаном танцювали, а потім кохалися на дивані, на підлозі, сидячи на стільці, скрізь. Він говорив мені: «Ти джерело, з якого я витікаю, коли ти тут, а коли ти йдеш, я пересихаю».
Відтоді ми часто танцювали в різних танго-барах Парижа. Жан навчився передавати енергію свого тіла моєму й показувати, яке танго він хотів од мене — і ми вивчили іспанську мову, що нею розмовляють в Аргентині. Або принаймні тихі вірші й поеми, що їх тангеро шепоче своїй тангері, щоб підготувати її до… танго. У якісь чарівні, незбагненні ігри ми почали грати: ми навчилися офіційно звертатися одне до одного в спальні, і цей офіціоз часом допомагав нам поштиво обговорювати досить зухвалі речі.
О, Люк! З ним я інша, можна сказати, менш розпачлива. Але й менш природня. Від самого початку я ніколи не брехала Жанові. Люка я не можу попросити бути жорсткішим або ніжнішим, сміливішим або грайливішим. Мені незручно, бо я жадаю більше, ніж він може дати. Хоча хто знає, може він і зміг би, якби попросила? Але як?
— Навіть коли ви танцюєте з іншою жінкою, ніколи не зраджуйте танго, стримуючи емоції, — напучував нас Гітано, учитель танго в одному з барів.
Він також стверджував, що Жан кохає мене, а я кохаю Жана. Гітано бачив це в кожному нашому кроці: ми були одним цілим. Може, десь так воно й було?
Я маю бути з Жаном, бо він — моя чоловіча частина. Ми дивимось одне на одного й бачимо одне й те саме.
Люк — це чоловік, поряд із яким я стою, і ми дивимося в одному напрямку. На відміну від учителя танго, ми ніколи не говоримо про кохання.
Тільки хтось чистий і вільний міг сказати: «Я кохаю тебе». Ромео і Джульєтта. Але не Ромео, Джульєтта і Стівен.
Ми постійно намагаємося випередити час. Ми мусимо зробити все зразу, бо інакше не зробимо нічого. Ми спимо разом і водночас говоримо про книги, а між тим їмо, мовчимо, сперечаємось, умиваємось, танцюємо й читаємо вголос, співаємо й шукаємо свою щасливу зірку. Я не можу дочекатися наступного літа, коли Жан приїде до Провансу, і ми будемо милуватися зорями.
Я вже бачу Папський палац, який відливає золотом на сонці. Знову це світло. Нарешті люди, котрі не вдають, що крім них нікого не існує ні на елеваторах, ані на вулицях, ані в автобусах. Знову свіжі абрикоси просто з дерева.
О, Авіньйоне! Я завжди дивувалась, чому в цьому місті з його похмурим палацом, завжди холодним і темним, так багато таємних проходів і секретних дверей. Тепер я знаю. Ця невгамовна жага була в нас від самого зародження людства. Будуари, приватні номери, театральні ложі, лабіринти в кукурудзяних полях — усе придумано для однієї і тієї самої гри!