— Це ваш вибір, мадам! Ви можете піти й наплювати на мене. А можете позбавити себе нескінченних страждань просто з цієї хвилини.
— Дякую. Це якраз те, що я зараз роблю.
— Краще пориньте в скарби книжок, аніж ви влізете в безглузді стосунки з чоловіками, які будуть вас усіляко зневажати, або сядете на ідіотські дієти, бо ви, бач, виявитеся недостатньо стрункою для одного чоловіка або недостатньо дурною для іншого.
Вона завмерла біля великого еркерного вікна, що виходило на Сену, і сердито подивилася на месьє Одинака.
— Та як ви смієте!
— Книги захищають від дурощів. Від непотрібних сподівань. І від непотрібних чоловіків. Книги обеззброюють вас любов’ю, силою та знаннями. Це любов із глибини душі. Вибирайте — книги чи…
Він не встиг завершити. Повз них проплив паризький прогулянковий катер із групою китаянок, котрі товпилися біля перил, прикриваючись парасольками. Завбачивши паризьку дивину — плавучу «Літературну аптеку» — вони почали клацати фотокамерами направо й наліво. Піднята катером брунатно-зелена хвиля ударила в мілину — і баржа-книгарня похитнулася.
Покупниця поточилася на високих вишуканих підборах, але замість того, щоб подати руку, месьє Одинак вручив їй «Елегантність їжачка».
Вона інстинктивно вхопилася за роман і далі трималася за нього.
Месьє Одинак не випускав книгу з рук, промовляючи до незнайомки заспокійливим, ніжним та лагідним голосом:
— Треба, щоб у кімнаті не було нікого, крім вас. М’яке світло, кошенятко для компанії. І ця книга, яку, я прошу, читайте повільно, час від часу зупиняйтеся. Вам буде над чим подумати, а, може, і трохи поплакати. На самоті. Уперше за останні роки. Але потім вам стане краще. Ви зрозумієте, що це ще не кінець життя, навіть якщо так здається через те, що хлопець погано до вас ставився. І ви знову полюбите себе і не будете здаватися собі бридкою чи наївною.
Тільки надавши ці інструкції, він випустив книгу з рук.
Покупниця не зводила з нього очей. З її шокованого вигляду він зрозумів, що влучив у ціль, зачепив за живе. Просто в яблучко.
Вона впустила книгу.
— Та ви геть здуріли, — прошепотіла вона, крутнулась на підборах і пішла хиткою ходою, опустивши голову, через наповнене книжками черево баржі до набережної.
Месьє Одинак підняв «Їжачка». Корінець книжки пошкодився від падіння. Доведеться віддати роман Мюріель Барбері за один чи два євро букіністам на набережній, де стоять їхні коробки з книжками, у яких порпаються охочі.
Він подививсь услід покупниці. Як вона пробирається крізь натовп. Як тремтять її плечі під вбранням.
Вона плакала. Заливалася слізьми, розуміючи, що ця невеличка драма не смертельна, та все одно нестерпно болюча через несправедливість того, що тільки-но сталося. Вона вже пережила жорстокий, руйнівний удар. Невже цього не досить? Та ще цей чортів книгар сипнув їй солі на рану.
Месьє Одинак підозрював, що за її десятибальною системою оцінювання ідіотизму йому щедро відміряно «майже дванадцять» балів і присвоєно ступінь «ідіот, тигр паперовий, на своїй придуркуватій „Літературній аптеці“».
Він не заперечував. Цей спалах емоцій та його безцеремонний тон швидше стосувалися минулої ночі і тієї кімнати. Зазвичай він був привітнішим.
Загалом, він терпляче ставився до уподобань, образ чи особливостей покупців. Він поділяв їх на три категорії. До першої потрапляли покупці, для яких книжки були єдиним ковтком свіжого повітря в їхній клаустрофобній повсякденності. Це були його улюбленці. Вони цілком покладалися на нього у виборі книжок. Або ж зізнавалися йому у вразливості до того чи до іншого, наприклад: «Тільки, будь ласка, ніяких гір, підйомників, прекрасних гірських краєвидів — страшенно боюся висоти». Дехто наспівував месьє Одинаку дитячі пісеньки або навіть намугикував їхні мотиви: «Пам’ятаєте оцю — мм-ммм, ммм, татата?», сподіваючись, що книгар-чарівник згадає їх і знайде книжку, суголосну з мелодіями їхнього дитинства. Та дивним чином він завжди точно добирав книжки до пісень. Були часи, коли він багато співав.
Покупці другої категорії сходили на борт Lulu — справжня назва цієї баржі-книгарні, приписаної до порту Champs-Élysées — приваблені назвою книгарні: la pharmacie litte'raire, «Літературна аптека».
Вони заходили, щоб купити дурнуваті листівки («Читання — ворог забобонів» або «Люди, які читають, не брешуть — у будь-якому разі не одночасно») або мініатюрні книжечки в брунатних аптечних банках, а то й просто щоб сфотографуватися.
Та ці люди були просто милою розвагою порівняно з покупцями третьої категорії. Ті вважали себе королями, однак, на жаль, їм бракувало королівських манер. Вони докірливо запитували в месьє Одинака, навіть не муркнувши «Добридень» або ж і не подивившись на нього, мацаючи кожну книгу своїми масними від чіпсів пальцями: «А у вас є бинти з надрукованими на них віршами? А туалетний папір з детективами? А чого у вас немає в продажу надувних дорожніх подушок? Це було б зовсім не зайве у книжковій аптеці».
Мати Одинака, Лірабель Берньє, у минулому мадемуазель Одинак, вмовила його продавати французький медичний спирт для розтирання та компресійні панчохи: у жінок певного віку виникає важкість у ногах від читання сидячи.
Іноді за день він продавав більше панчіх, аніж книг.
Він зітхнув.
Чому така емоційно вразлива жінка так хотіла прочитати «Ніч»?
Зрештою, не дуже б вона їй і зашкодила.
Ну, хіба трохи.
Газета Le Monde охрестила роман і самого Макса Джордана «новим голосом „розгніваної молоді“». Жіночі журнали билися в екстазі через «хлопця з голодним серцем» і надрукували фото автора, більше за обкладинку книги. Макс Джордан завжди виходив на таких світлинах трохи ошелешеним.
«Ошелешеним і пришибленим», — подумав месьє Одинак.
Перший роман Джордана кишів чоловіками, що на кохання відповідали ненавистю і цинічною байдужістю через страх замаху на власну індивідуальність. Якийсь критик навіть проголосив «Ніч» «маніфестом нової мужності».
Месьє Одинак не вважав роман аж таким вже пафосним. Це була, радше, відчайдушна спроба юнака, який уперше закохався, розібратися у своєму внутрішньому світі. Юнак не міг збагнути, як сталося, що він повністю втратив контроль над собою і закохався, а потім враз, наче за помахом чарівної палички, розлюбив. Його дратувало, що він не міг вирішити, кого він кохає і хто кохає його, де кінець, а де початок, і до біса несподіванок між тим.
Кохання — це диктатор, якого так бояться чоловіки. Нічого дивного, що чоловіки, як справжні чоловіки, загалом тікають, забачивши цього тирана. Мільйони жінок прочитали цю книгу, сподіваючись збагнути, чому чоловіки так жорстоко повелися з ними. Чому вони замінили замки, видалили їхні повідомлення, зрадили з їхніми найкращими подругами. Усе, щоб скрутити дулю цьому грізному диктаторові: «А що, мене не спіймаєш! Тільки не мене».
Та чи легше від того жінкам?
«Ніч» була перекладена 29 мовами. Її навіть продали в Бельгію, про що таємниче повідомляла консьєржка Розалет. Як корінна француженка до бельгійців вона ставилася з пересторогою: хтозна, що можуть утнути ті бельгійці.
Макс Джордан замешкав у будинку номер 27 на вулиці Монтаньяр сім тижнів тому. Якраз навпроти Голдбергів на третьому поверсі. Прихильниці, що переслідували його любовними листами, телефонними дзвінками й присяганнями у вічній вірності, ще не спромоглися його вистежити. Існувала навіть окрема сторінка у Wikiforum, присвячена роману «Ніч». Там вони обмінювалися новинами й думками про його колишніх подружок (невідомі; найгостріше питання: чи Джордан досі незайманий?), про його дивакуваті звички (носить навушники) та можливе місце перебування (Париж, Антіб, Лондон).