— Чому б і ні? Ви можете придумати кращу причину?
— Це ви скажете, John Loner.
— Що? Як ви назвали мене, Олсоне?
— Ви чули. Жан Одинак, John Loner, Giovanni Soledoso… Ви мені іноді снитеся.
— Це ви написали «Вогні Півдня»?
— А ви вже танцювали?
Жан Одинак допив свій пастіс.
Потім він повернувсь і подивився на жінок у залі. Деякі відверталися, інші зустрічали його погляд… а одна швидко стрельнула на нього очима. Їй було десь років двадцять п’ять. Коротке волосся, невеличкий бюст, міцні м’язи між верхньою частиною рук і плечима, а очі пломеніли від безмежного голоду, а також від зухвальства вгамувати той голод.
Месьє Одинак кивнув їй. Вона встала, не усміхаючись, і пройшла половину відстані до нього — половину відстані без одного кроку. Вона хотіла вирвати той останній крок у нього. Вона вичікувала, мов розлючена кішка, що готується до нападу.
У цей момент оркестр завершив першу мелодію. І месьє Одинак попрямував до голодної жінки-кицьки.
Її обличчя, весь її вигляд волали: «Хай гряне бій!».
Її рот вимагав: «Підкори мене, якщо зможеш, але не смій принижувати мене. І горе тобі, якщо ти не наважишся кинути мені виклик. Я податлива, але ця податливість з’являється в розпалі пристрасті. І я здатна себе захистити!». Так промовляли її маленька міцна рука, трепетна напруга, яка тримала її тіло у вертикальному положенні, і її стегна, що злилися з його стегнами.
Вона притиснулася до нього від грудей до п’ят, але коли залунали перші ноти, Жан передав їй усю свою енергію поштовхом сонячного сплетіння. Він відпускав її далі й далі вниз, аж поки в них обох було зігнуте одне коліно, а друга нога випрямлена й відставлена в один бік.
По ряду жінок пробіг шепіт, але все відразу стихло, коли месьє Одинак виштовхнув дівчину вгору, швидко й плавно обкрутив її вільну ногу навколо свого коліна. Задні частини їхніх колін ніжно торкнулися одна одної. Вони так тісно переплелися, як могли зробити тільки оголені коханці.
Якась давно заснула сила пробудилася і змусила Жана затрепетати. Чи зможе він знову це зробити? Чи зможе він повернутися в тіло, яке так довго не використовував. «Не думай, Жане! Відчувай!»
Так, Манон!
Манон навчила його не думати під час занять любов’ю, прелюдії, танців і розмов про емоції. Вона називала його «типовим північанином», бо він намагався приховати свій поганий настрій за черговими фразами, байдужим обличчям і звертав занадто багато уваги на те, щоб усе було пристойно під час сексу. А ще тому, що він тягав і штовхав Манон по танцполу, наче візок для покупок, замість танцювати так, як йому хочеться — як диктують його воля, реакції, бажання.
Манон розколола цей жорсткий зовнішній панцир, ніби горіх, своїми руками, своїми голими руками, своїми голими пальцями, своїми голими ногами…
Вона звільнила мене від моєї мізантропії, тиші й самообмежень. Від моєї манії завжди все робити правильно.
Кажуть, що чоловіки, які в ладу зі своїм тілом, можуть відчувати і навіть по запаху вловлювати, коли жінка прагне від життя більше, ніж отримує. Дівчина, яка була в його обіймах, палко мріяла про незнайомця, вічного мандрівника: він уловив це, мов запах, коли відчував, як її серце б’ється об його груди. Незнайомець, котрий приїде до їхнього містечка і якось подарує їй одну ніч пригод, поклавши їй до ніг усе, чого вона не могла знайти в цьому селі, загубленому серед пшеничних полів та древніх лісів. Це її єдиний спосіб протесту, гарантія того, що вона не озлобиться тут, у цій сільській ідилії, де має значення тільки земля, сім’я і нащадки, а до неї самої нікому немає діла.
Жан Одинак дав дівчині те, чого їй так хотілося. Він тримав її так, як жоден молодий тесля, винороб чи лісник не зможе ніколи. Він танцював з її тілом, з її жіночністю, чого не можуть місцеві чоловіки, для яких вона просто «Марі, дочка коваля, який взуває наших шкап».
Жан вкладав у кожен жест усю силу свого тіла, дихання і зосередження. Він шепотів їй мовою танго, яку вони з Манон вивчили і якою шепотілися в ліжку. Вони офіційно зверталися одне до одного, як заведено було в старовину серед літніх подружніх пар в Іспанії, а потім шепотіли одне одному непристойні коментарі.
Усе змішалось — минуле, теперішнє, ця молода жінка й інша на ім’я Манон; молодий чоловік, котрим він колись був і навіть не уявляв, яким стане; цей ще-не-старий, але старший чоловік, який майже забув, що означає жадати й тримати жінку у своїх обіймах.
І ось він опинився тут, в обіймах жінки-кицьки, яка любила боротися, бути переможеною, а потім знову кидатися в бій.
Манон, Манон, ось як ти танцювала. Із ненаситним бажанням зробити щось тільки своє, без тягаря своєї родини, землі своїх предків за плечима. Тільки ти, ніякого майбутнього, тільки ти і танго. Ти і я, твої губи, мої губи, твій язик, моя шкіра, моє життя, твоє життя.
Коли зазвучала третя мелодія, «лібертанго», пожежні двері розчинилися навстіж.
— Ось де вони, ці свині! — почув месьє Одинак крик розлюченого чоловіка.
23
П’ятеро чоловіків ввалилися до зали. Жінки закричали.
Перший із тих, що вдерлися, уже хапав партнерку Кунео за руки і збирався її вдарити. Кремезний італієць схопив його руку, тут інший чоловік накинувся на Кунео і вдарив його в живіт, що дало змогу першому відтягти жінку.
— Зрада, — просичав Д. П. Олсон, відводячи разом із Жаном Одинаком жінку-кицьку подалі від натовпу оскаженілих чоловіків, від яких несло алкоголем.
— Це мій батько, — пробурмотіла вона, враз сполотнівши, показуючи на маньяка з дуже близько посадженими очима, який розмахував сокирою.
— Не дивіться на нього! Виходьте в ці двері, попереду мене! — наказав месьє Одинак.
Макс стримував напад двох осатанілих молодиків, котрі вважали, що це Кунео зваблює їхніх жінок, дочок і сестер на сатанинські сексуальні ігрища. У Сальваторе Кунео була розсічена губа. Макс ударив одного з нападників у коліно, а іншого збив з ніг прийомом кунг-фу. Потім він підбіг до шипшинової танцюристки, яка нерухомо і гордо стояла посеред хаосу. Він вклонивсь і поцілував їй руку з підкресленою поштивістю.
— Я хочу подякувати вам, королево цієї незакінченої ночі, за найчудовіший танець у моєму житті.
— Швидше, бо він буде твоїм останнім, — вигукнув П. Д. Олсон, хапаючи Макса за руку.
Месьє Одинак спостерігав, як королева всміхалась, проводжаючи поглядом Макса. Вона підняла його навушники й притисла їх до свого серця.
Джордан, месьє Одинак, П. Д., жінка-кицька і Кунео вибігли надвір і помчали до пом’ятого синього Рено. Кунео протиснув свій живіт-барило за кермо, захеканий П. Д. гепнувся на місце пасажира, а Макс, Жан і дівчина залізли в кузов позаду, розмістившись між ящиком з інструментами, шкіряною валізою, тримачем пляшечок зі спеціями, різними видами оцту, пучками трав і горою підручників із різних дисциплін. Кунео абияк вкинув речі в кузов, бо розлючений натовп, розмахуючи кулаками, переслідував чужаків аж до парковки, не збираючись більше миритися з незрозумілою жагою своїх жінок до танців.
— Тупі селюки! — плюнув П. Д. Олсон і пожбурив назад довідник-визначник метеликів. — Вони настільки дурні, що думають, наче ми купа свінгерів, котрі починають танцювати вдягненими, а потім роздягаються догола. Це було б досить огидне видовище — всі оці всохлі кулі, звислі животи і худенькі старечі ніжки.
Жінка-кицька пирснула, Макс і Кунео теж засміялися — надмірним сміхом людей, які щойно були на волосині від смерті.