— А хіба та жінка не чекає на вас? — запитав Макс без задньої думки. — Ми втратимо дуже багато часу.
— Вона не чекає на мене. У нас повно часу, — поспішно відповів месьє Одинак, випереджаючи запитання.
О, так. У нас повно часу — «Увесь час всесвіту — наш…». О, Манон… Ти пам’ятаєш той бар у підвальчику, Луї Армстронга й нас?
— Несподіваний візит? Це так романтично… але дуже ризиковано.
— Якщо уникати всіх ризиків, то можна оминути й життя, — вставив Кунео. — Та повернімося до грошей. — месьє Одинак вдячно усміхнувся йому.
Кунео і месьє Одинак вивчили карту водних шляхів. Італієць відзначив декілька сіл.
— Я знаю кількох людей ось тут, в Апремон-сюр-Алье на тому кінці Невера. Хав’єрові завжди потрібні помічники для ремонту надгробків… Якось довелося працювати приватним кухарем у Флері… Художником у Дігуені… А тут у Сен-Сатюрі, якщо вона вже не думає, що ми не, гм… — він почервонів. — Деякі з них змушені заплатити нам їжею або паливом. А може, вони підкажуть, де можна знайти роботу.
— Ви знаєте кого-небудь у Кюізері?
— Це «книжкове місто» на річці Сей? Ніколи там не був. Але, може, там я знайду те, що шукаю.
— Жінку.
— Так, жінку, — Кунео глибоко вдихнув. — Таку жінку, як вона, не часто зустрінеш. Можливо, раз на двісті років. Вона — все, про що може мріяти чоловік. Вродлива, розумна, мудра, уважна, пристрасна — абсолютно все.
Дивно, подумав месьє Одинак. Я ніколи не міг так говорити про Манон. Говорити про неї — значить ділити її з кимось. Це означатиме визнання своїх помилок, а він усе ще не міг змусити себе зробити це.
— Отже, велике питання, — Макс замислився, — як заробити швидку копійчину. Зразу можу запропонувати свої послуги крутого жиголо.
Кунео роззирнувся довкола.
— А як щодо книг? — обережно спитав він. — Ви хочете їх усі зберегти?
І чому він сам про це не подумав?
Кунео вирушив до Бріару купити на свої гроші фрукти, овочі та м’ясо… і впросив хитрого рибалку віддати його денний улов. Жан відкрив книжкову баржу, а Макс помчав закликати покупців. Він обійшов гавань і село, вигукуючи:
— Продаються книги! Найновіші надходження! Розважальні, цікаві й недорогі — чудові книги!
Проходячи повз столик, за яким сиділи жінки, він проголошував:
— Читання робить вас вродливими, читання робить вас багатими, читання робить вас стрункими!
Час від часу він з’являвся біля ресторану «Le Petit St Trop», викрикуючи:
— Вам не вистачає любові? У нас є для вас книга. У вас непорозуміння з капітаном? У нас є книга і про це також! Зловили рибу і не знаєте, як її почистити? Наші книги знають все про все.
Деякі перехожі впізнавали автора за газетними світлинами, інші роздратовано відверталися, але жменька зацікавлених таки вирушила до «Літературної Аптеки» за порадою.
Отак Макс, Жан і Сальваторе Кунео заробили свої перші євро. Високий темний чернець із Роньї вручив їм два горщики меду й банки з травами в обмін на агностичні науково-популярні книги з книгарні месьє Одинака.
— Що, в біса, він із ними робитиме?
— Закопає, — припустив Кунео.
Розпитавши в начальника гавані про вантажний човен «Місячне світло», він купив у нього розсаду зелені, і, використовуючи дошки кількох книжкових полиць, швиденько спорудив кухонний садочок на кормі на превелику радість Кафки і Ліндґрен, які ледь не сказилися від запаху м’яти. Коти бігали по човну одне за одним, їхні хвости розпушилися, мов щітки.
Того вечора Кунео, вбраний у квітчастий фартух і в такі самі рукавички-прихватки, урочисто вніс їхню вечерю.
— Панове, варіант рататуя, який туристична індустрія обізвала циганським овочевим рагу, — пояснював Сальваторе, встановлюючи таріль зі стравою на імпровізований стіл на палубі. Страва виявилась овочами червоного кольору, нарізаними невеличкими кубиками й запеченими, щедро приправленими тмином, щільно складеними у форму, а потім майстерно викладеними на таріль і побризканими найсмачнішою оливковою олією. До них було подано котлети з баранини, які Кунео тричі перевертав на відкритому полум’ї, і білосніжний часниковий флан, що просто танув у роті.
Щось дивне сталося, коли месьє Одинак проковтнув перший шматочок. У його голові наче вибухнув фонтан образів.
— Це неймовірно, Сальваторе. Ви готуєте так, як пише Марсель Паньоль.
— А, Паньоль. Гарний чоловік. Він знав, що насправді можна побачити тільки язиком. А також носом і шлунком, — сказав Кунео, вдячно зітхаючи. Потім, між двома ковтками, він додав:
— Капітане Одинак, ось моє тверде переконання: треба спробувати на язик душу країни, щоб зрозуміти її та полюбити її людей. Під словом «душа» я маю на увазі те, що там росте і що тамтешні люди бачать, чий запах відчувають, до чого доторкаються щодня, що проходить крізь них і формує їх ізсередини.
— Як паста формує італійців? — спитав Макс із повним ротом.
— Думайте, що говорите, Массімо. Паста робить жінок беліссіма! — вигукнув Кунео, із захватом окреслюючи руками в повітрі пишну жіночу фігуру.
Вони їли й сміялися. Сонце сідало праворуч, місяць сходив ліворуч. Їх оповивали розкішні пахощі квітів у гавані. Коти обнишпорили навколишні місцини і згодом приєдналися до чоловічої компанії, зайнявши найвигіднішу спостережну позицію зверху на перевернутому ящику з-під книг.
Жан Одинак був переповнений незнайомим відчуттям спокою.
Чи може їжа зцілювати?
Із кожним шматочком їжі, просоченої травами й оліями Провансу, він ніби вбирав щось і від самої землі, що простяглася перед ним; так, наче він їв навколишню місцевість. Він уже відчував смак берегів Луари, вкритих дикими лісами й виноградниками.
Ту ніч він спав спокійно. Кафка і Ліндґрен стерегли його сон. Кіт розтягся на підлозі, а Ліндґрен — біля його плеча. Час од часу Жан відчував, як м’якенькі лапки доторкуються до його обличчя, наче перевіряють, чи він ще живий.
Наступного ранку вони вирішили ще трохи затриматися в Бріарі. Це була дуже відома база й улюблене місце зустрічі. Крім того, саме почався сезон відпочинку на воді. Мало не щогодини на каналі з’являлися нові човни з потенційними покупцями.
Макс запропонував поділитися своїм зайвим одягом із Жаном, який вирушив у дорогу тільки з однією сорочкою, сірими штаньми, піджаком і светром, що були на ньому. На певний час одяг перестав очолювати перелік першочергових покупок.
Месьє Одинак опинився в джинсах й у вицвілій сорочці вперше за останній час, який здався йому вічністю. Він ледве впізнав своє відображення в дзеркалі. Триденна борода, легка засмага після стояння за штурвалом, просторий одяг… Він більше не здавався стривоженим або старшим від своїх років, хоча й молодшим теж.
Макс почав відпускати іронічні тонкі вусики над верхньою губою. Він зачісував волосся назад, аби потім носити блискучий чорний піратський хвіст. Щоранку на кормі він практикував кунг-фу й тай-чі в одних легких штанях. В обідній час і ввечері письменник читав уголос Кунео, коли той готував їжу. Кунео часто просив почитати йому історії, написані жінками.
— Жінки більше розказують про світ. Чоловіки розповідають лише про себе.
Тепер вони не зачиняли «Літературну Аптеку» до пізнього вечора. Дні ставали теплішими.
Діти з навколишніх сіл та з інших човнів годинами товклися в череві Lulu, читаючи пригоди Гаррі Поттера, Калле Блумквіста, Чудової п’ятірки та Котів-воїнів або Щоденник Грега. Месьє Одинак часто ледве стримував усмішку, спостерігаючи за Максом, котрий сидів на підлозі зі схрещеними довгими ногами і книгою на колінах, оточений дітьми. Він дедалі майстерніше читав уголос, і його читання більше нагадувало радіоп’єсу. Месьє Одинак уявляв, як ці маленькі діти, що тепер зачаровано слухали із широко розплющеними очима, виростуть, і настане час, коли вони не зможуть жити без читання, як не можуть жити без повітря, не зможуть жити без відчуття дива і того особливого стану, коли, читаючи, наче дивишся кіно в себе в голові.