Жан і Сальваторе дивилися, як Макс тяг за собою безвольне тіло, поки не доплив до їхнього берега. Він з несподіваною силою підняв тендітне, мокре тіло в повітря, щоб Жан міг ухопити його. Він ледве витяг його на берег.
Олениця пахла брудною водою і опалим листям. Крізь цей запах пробивалися пахощі чужого, древнього світу, далекого від міста. Її мокра шерсть була колюча. Месьє Одинак обережно поклав звіринку біля себе на нагріту сонцем землю, її маленьку голову — собі на коліна. Він сподівався, що якимось дивом олениця зараз стрепенеться, встане, хитаючись, на ноги і дремене в кущі.
Жан провів пальцями по грудях молодої звірини. Він погладив її спину, потім голову, ніби його доторк міг зняти чари. Він відчував залишки тепла в цьому сухорлявому тілі.
— Будь ласка, — тихо просив він. — Будь ласка.
Він усе гладив голову, що лежала на його колінах.
Карі очі олениці осклілим поглядом дивилися кудись повз нього.
Макс плив на спині, широко розкинувши руки.
На палубі Кунео сховав обличчя в долоні.
Чоловіки уникали дивитися один на одного.
27
Не мовивши й слова, вони попливли на південь через Бургундію бічним каналом Луари, через могутні зелені зарості дерев, що кронами зімкнулись над каналом, утворюючи своєрідне склепіння, мов у кафедральному соборі. Деякі виноградники були такі великі, що ряди винограду, здавалось, сягали обрію. Скрізь цвіли квіти; навіть шлюзи й мости були вкриті ними.
Троє чоловіків їли безмовно, мовчки продавали книги покупцям на березі й уникали один одного. Того вечора вони читали, кожен у своєму кутку човна. Спантеличені коти бродили від одного до іншого. Однак навіть вони не могли вирвати чоловіків з їхньої умисної ізоляції. Ні тертя головами, ні довгі погляди, ні запитальне нявкання не отримували жодної відповіді.
Загибель олениці розбила зірку з трьох чоловіків. Тепер кожен із них ізольовано рухавсь у часі — у жахливих лабіринтах часу.
Жан довго просиджував у роздумах над розлініяним шкільним зошитом, що завів для своєї енциклопедії емоцій. Він дививсь у вікно, не помічаючи, як небо палає всіма кольорами, від червоного до помаранчевого. Думки тяглися, мов патока.
Наступного вечора вони минули Невер. Після коротких, напружених дебатів: «А чому не Невер? Ми б могли продати там трохи книг», «У Невері повно книгарень, та ніхто не торгує дизельним пальним» — пришвартувалися, якраз перед закриттям шлюзу, на ніч біля крихітного сільця під назвою Апремон-сюр-Альє, яке вгніздилося на вигині річки Альє. Кунео знав тут кількох людей — скульптора із сім’єю, котрі замкнуто жили в окремому будинку між селом і річкою.
Звідси, із «Саду Франції», було недалеко до Дігуена і повороту на Центральний канал, що приведе їх до Рони, а потім, річкою Сей, до Кюізері — міста книг. Кафка і Ліндґрен вистрибнули на берег, щоб пополювати в лісі, що ріс уздовж річки.
За мить із дерев здійнявся шквал птахів.
Коли троє чоловіків ішли селом, Жанові здалося, що вони повернулись у п’ятнадцяте століття. Високі дерева з великими кронами, грунтові дороги, купки будиночків із жовтого пісковику, рожевувата земля і червона черепиця, навіть квіти в садах і зарості плюща над будинками — усе свідчило про те, що вони повернулися до Франції давно минулої епохи лицарів і відьом. Там був невеликий замок, який бовванів над цим тодішнім селом мулярів і будівельників. Стіни замку сяяли золотисто-червоним кольором у променях призахідного сонця. І тільки сучасні велосипеди туристів, котрі отаборилися на березі річки Альє, псували все враження.
— Гарненьке кровожерне містечко, — бурчав Макс.
Зайшовши за стару приземкувату круглу вежу, вони потрапили до квітчастого саду. Міріади квітів буяли такою кількістю рожевого, червоного і білого, що від цього виду й пахощів у Жана запоморочилось у голові. Величезні гліцинії звисали над доріжками, а на озері височіла самотня пагода, до якої можна дістатися тільки стрибаючи по каменях.
— Невже тут справді живуть реальні люди, чи все це — просто кіношні декорації? — запитав Макс. — Що це таке? Видова листівка для американських туристів?
— Так, Максе, тут справді живуть люди, котрі протистоять реальності трохи більше, ніж інші. І ні, Апремон — не для американців; це просто данина прекрасному, — пояснив Кунео.
Він розсунув гілки великого куща рододендрона, за яким виявилися приховані двері у високій старій кам’яній стіні. Він штовхнув їх, і вони увійшли до просторого саду із гарно доглянутим газоном, що вів до чудового маєтку з високими стулчастими вікнами, баштою, двома крилами і терасою.
Жан почувався ніяково, ні в сих ні в тих. Він уже не пам’ятав, коли ходив до когось у гості. Підійшовши ближче, вони почули бренькання піаніно і вибухи сміху, а перетинаючи сад, месьє Одинак помітив жінку, котра сиділа на стільці під мідним буком і щось малювала на полотні. На ній був тільки старий стильний капелюх. Поряд із нею, за піаніно на коліщатах, сидів юнак у старомодному англійському літньому костюмі.
— Гей! Ви, із симпатичним ротом! Ви вмієте грати на піаніно? — гукнула оголена жінка, запримітивши трьох чоловіків.
Макс почервонів і кивнув.
— Тоді заграйте мені що-небудь. Фарби люблять танцювати. А мій брат не відрізняє сі від сі-бемоль.
Макс втиснувся між табуреткою й піаніно на коліщатах і намагався не витріщатися на груди жінки — тим паче, що в неї була одна тільки ліва грудь. Тонка червона лінія на правому боці тіла видавала місце, де колись була її кругла, повна, молода близнючка.
— Гарно роздивіться, вдовольніть свою цікавість, — запропонувала вона. Жінка зняла капелюх і показалась Максові: лисий череп, вкритий пушком пророслого волосся. Покалічене раком тіло боролося за повернення до життя.
— У вас є улюблена пісня? — поцікавився Макс, проковтнувши ніяковість, захоплення і жалість.
— Авжеж, містере Звабливі губи. Повно. Тисячі! — вона нахилилася вперед, прошепотіла щось на вухо Максові, знову наділа капелюх, набрала пензликом червоної фарби на палітрі й приготувалась. — Я готова, — сказала вона. — І називайте мене Елайя.
Залунала мелодія «Fly Me to the Moon». Макс грав чудову джазову версію пісні, а художниця працювала пензликом у такт музиці.
— Це дочка Хав’єра, — пошепки сказав Кунео месьє Одинакові. — Вона бореться з раком іще з дитинства. Я радий бачити, що вона, очевидно, досі виграє.
— Нічого собі! Не може бути! Гадаєш, можеш отак, мов грім серед ясного неба, з’явитися після стількох років?
Жінка, майже Жанова ровесниця, прибігла з тераси і впала в обійми Кунео. В її очах виблискували іскорки сміху.
— Ах ти ж чортове веретено для макаронів! Глянь, хто об’явився, Хав’єре — наш Вернигора!
Чоловік у грубих потертих вельветових штанях і картатій сорочці вийшов із будинку, що, як Жан помітив, роздивившись ближче, виявився зовсім не таким величним, як привиділося здалеку. Його славні дні золотих канделябрів і десятків слуг залишилися далеко в минулому.
Тепер жінка зі смішливими очима повернулася до Жана.
— Привіт, — сказала вона. — Ласкаво просимо до Флінтстоунів.
— Привіт, — почав Жан. — Моє ім’я…
— О, забудьте про імена. Тут вони не потрібні. Тут кожен називає себе так, як сам хоче. Або тим, що в нього гарно виходить. У вас є схильність до чого-небудь? Чи у вас особливий випадок?
У її темно-каштанових очах виблискували іскри.
— Я — Вернигора! — вигукнув Кунео. Йому була знайома ця гра.
— Я… — почав месьє Одинак.
— Не слухай його, Зельдо. Він — читач душ, ось хто він, — проголосив Кунео. — Його звуть Жан, і він знайде для тебе таку книгу, після якої ти знову спатимеш спокійно.
Він розкинув руки для обіймів, коли чоловік Зельди постукав його по плечу.
Хазяйка маєтку подивилась на Жана уважніше.
— Це правда? — запитала вона. — Ви можете так зробити? Тоді ви станете чудотворцем.
У кутиках усміхнених вуст таїлися сліди печалі.
Месьє Одинак роззирнувся по саду, і його погляд зупинився на Елайї.