Макс якраз вибарабанював на клавішах хуліганську версію пісні «Hit the Road, Jack» для Хав’єра і хворої дочки Зельди.
Зельда, мабуть, втомилася, подумав месьє Одинак, втомилася від того, що їм так довго доводиться жити під одним дахом зі смертю.
— Ви дали йому ім’я?
— Йому?
— Тому, що живе й спить у тілі Елайї або ж вдає, що спить.
Зельда провела рукою по неголених щоках месьє Одинака.
— Ви знаєте все про смерть, еге ж? — вона сумно усміхнулась. — Його — рак — звуть Лупо. Це ім’я дала йому Елайя, коли їй було дев’ять. Лупо, мов пес із мультфільму. Вона уявляла, що вони разом живуть у її тілі, неначе сусіди в будинку. З повагою ставилася до того, що іноді він вимагав більше уваги. Вона каже, що так їй легше, ніж якби уявляла, що він хоче зруйнувати її. Хто ж руйнуватиме власний будинок?
Зельда усміхалася, з любов’ю поглядаючи на свою дочку.
— Лупо живе з нами вже понад двадцять років. — Мені здається, що він почав також відчувати себе старим і втомленим.
Раптом вона відвернулась од Жана й кинула погляд на Кунео, ніби картаючи себе за відвертість.
— Тепер твоя черга. Де ти був, чи знайшов ти Віветт, чи залишитесь ви на ніч? Розкажи мені все. І допоможи на кухні, — командувала вона неаполітанцем, узявшись із ним за руки й ведучи його до будинку. Хав’єр обійняв італійця лівою рукою за плечі, а брат Елайї — Леон — ішов за ними.
Жан почувався зайвим. Він безцільно бродив садом. У куточку саду, в густій тіні під буком, він знайшов вивітрену кам’яну лавку. Тут його ніхто не помічав, а йому було видно все. Він бачив будинок і спостерігав, як там почали вмикати світло і мешканці дому ходять по його кімнатах. Він бачив, як на великій кухні працювали Кунео і Зельда і час від часу туди заходив Хав’єр, котрого про щось питали, бо вони з Леоном сиділи за обіднім столом і курили.
Макс більше не грав на піаніно. Елайя і він тихо розмовляли. А потім вони поцілувалися.
Невдовзі Елайя повела Макса за собою вглиб дому. В еркерному вікні спалахнула свічка. Жан бачив тінь Елайї на колінах над Максом. Вона притиснула його руки до того місця, де билося її серце, коли нахилилася над ним. Жан бачив, як вона крала ніч, на яку Лупо не мав жодного права.
Макс усе ще лежав, коли Елайя в довгій футболці висковзнула з кімнати і побігла на кухню. Месьє Одинак спостерігав, як вона всілася на лавці біля батька.
Скоро й Макс добрався до кухні. Він допоміг накривати на стіл і відкорковувати вино. Зі своєї схованки месьє Одинак помічав, як Елайя дивилася на Макса, коли він повертався до неї спиною. При цьому вона пустотливо гримасувала, наче все це був якийсь розіграш. Він, сором’язливо усміхаючись, дивився на неї очима лані, коли вона відверталась.
— Будь ласка, не закохуйся в жінку, яка помре, Максе. Це майже нестерпно, — шепотів Жан.
Він відчув, ніби щось стиснулось у його грудях. Воно пробило собі дорогу крізь горло і вихлюпнулось із рота.
Глибоке, сильне ридання.
Як вона кричала. Як ця олениця кричала! О, Манон.
А потім прийшли вони: сльози. Він заледве спромігся обіпертися об бук, обхопивши руками його стовбур для опори.
Він схлипував, плакав. Жан Одинак ридав, як ніколи раніше.
Він учепився в дерево. Піт тік градом. Він чув звуки, що доносилися з його рота, і це було так, наче прорвало греблю. Він не уявляв, як довго це тривало. Кілька хвилин? Чверть години? Довше?
Він затуляв руками глибокі розпачливі ридання, аж раптом вони припинилися. Наче він розрізав гнійник і видушив інфекцію. Усе, що залишилось, — це виснажлива порожнеча й тепло, незнайоме тепло, що, мабуть, вироблялось якимось двигуном, який приводився в рух сльозами. І саме це змусило месьє Одинака встати й піти через сад, швидше й швидше, бігом, прямо в простору кухню.
Вони ще не почали їсти, і це викликало в нього дивне, швидкоплинне відчуття радості, бо ці незнайомі люди чекали на нього, значить, він не був зайвим.
— І, звичайно, як і картина, гарний паштет може… — розходився Кунео. Він зупинився на півслові, і всі здивовано подивилися на месьє Одинака.
— Ось і ви! — сказав Макс. — Де ви ховалися?
— Максе. Сальво. Я мушу вам дещо розповісти, — випалив Жан.
28
Сказати ці слова. Насправді сказати їх і слухати, як вони звучать. Як це речення повисло в кухні Зельди й Хав’єра між салатницями й келихами з червоним вином. І що воно означало.
— Вона мертва.
Це означало, що він один.
Це означало, що смерть не робить винятків.
Він відчув, як маленька рука схопила його руку.
Елайя.
Вона потягла його вниз на лавку. У нього тремтіли коліна. Жан подивився спочатку на Кунео, а потім на Макса, прямо в очі.
— Мені не треба поспішати, — сказав він, — бо Манон мертва вже двадцять один рік.
— Боже мій, — охнув Кунео.
Макс шумно зітхнув і поліз у кишеню сорочки. Він витяг складену вдвоє газетну вирізку і штовхнув її через стіл Жану.
— Я знайшов це в Бріарі. Воно було в романі Пруста.
Жан розгорнув аркуш паперу.
Повідомлення про смерть.
Він запхав його в першу-ліпшу книгу «Літературної аптеки», поклав її назад на полицю подалі, а потім, через певний час, забув, що то була за книга і де вона могла лежати серед тисяч інших.
Він розправив шматочок паперу, склав його знову і поклав до кишені.
— Але ж ви нічого не сказали. Ви знали, що я щось приховував. Ні, називатимемо речі своїми іменами: я брехав вам. Але ви не зізналися, що знаєте про мою брехню. І собі. Поки не…
Поки я не був готовий.
Джордан злегка знизав плечима.
— Звичайно, — тихо сказав він. — Як інакше.
Старовинний годинник цокав у коридорі.
— Дякую вам… Максе, — прошепотів месьє Одинак. — Дякую вам. Ви — гарний друг.
Він піднявся, як і Макс, і вони через стіл обнялися. Було ніяково і незручно, але коли Жан обійняв Макса, він нарешті відчув полегшення.
Вони знову знайшли один одного.
Жан відчув, як до його очей знову підступають сльози.
— Вона померла, Максе. О, Боже! — здавлено прошепотів Жан у шию Макса, і юнак міцніше обійняв месьє Одинака. Він сперся коліном об стіл і обережно відсунув убік тарілки, келихи і страви, щоб краще підтримувати Жана у своїх обіймах.
Жан Одинак знову заплакав.
Зельда затамувала тихе ридання, не даючи йому вирватися назовні.
Елайя дивилася на Макса з невимовною ніжністю, витираючи сльози.
Її батько відкинувся назад, спостерігаючи за драмою. Однією рукою він сіпав себе за бороду, а другою крутив цигарку в пальцях.
Кунео не зводив очей зі своєї тарілки.
— Гаразд, — прошепотів Жан, коли його конвульсивні ридання закінчилися. — Гаразд. Усе добре. Мені треба випити.
Він важко дихав. У нього виникло якесь дивне бажання спочатку засміятися, потім поцілувати Зельду, а потім потанцювати з Елайєю.
Він заборонив собі оплакувати Манон, бо… бо ніколи офіційно не був частиною її життя. Адже поряд не було нікого, хто сумував би разом із ним. Він був один, абсолютно один із тягарем свого кохання.
До сьогодні.
Макс опустився, на столі все знову розставили: поправили тарілки, келихи, дзенькнуло об кераміку приладдя. Хав’єр сказав:
— Ну, що ж. Відкриваю ще одну пляшку.
Настрій за столом покращав. Аж тут:
— Заждіть, — дуже тихо попросив Кунео.
— Що?
— Прошу, будь ласка, почекайте хвилинку.
Сальваторе не відривав погляду від тарілки. Щось капало з його підборіддя в салатну заправку.
— Капітане. Мій дорогий Массімо. Дорога Зельдо, Хав’єре, мій друже. Маленька Елайє, дорога маленька Елайє.
— І Лупо, — прошепотіла молода жінка.
— Я теж мушу… де в чому зізнатись.
Його підборіддя досі лежало на могутніх грудях.
— Значить, так… Ось. Віветт — це дівчина, котру я кохав і впродовж останнього двадцять одного року прочісував кожну річку у Франції, кожну гавань, кожен порт, шукаючи її.