Пливучи річкою Сей, притокою Сони, месьє Одинак побачив попереду подобу гігантської пральні, де клубочилася пара. Він відчував запах повітря — воно було наелектризоване. Чув запах спіненої зеленої води. Відчував, як штурвал пручається в його мозолистих руках, — і насолоджувався життям. Тепер-таки, просто в цю мить!
Він навіть радів шторму. Балів п’ять за шкалою Бофорта.
Краєм ока, коли човен злітав і пірнав між двома ударними хвилями, месьє Одинак вихопив постать жінки.
На ній був прозорий пластиковий дощовик, у руках — парасолька, мов у лондонського біржевого маклера. Вона пильно дивилася кудись над очеретом, низько прибитим до води поривчастим вітром. Потім підняла руку на знак вітання, а відтак (він не йняв віри очам, але так воно й було) розстебнула плащ, відкинула його вбік, повернулась кругом і розвела руки в сторони, тримаючи відкриту парасольку в правій руці.
Потому, розпростерши руки, мов статуя Христа на горі Корковадо в Бразилії, вона навзнак ринула в киплячу річку.
— Що за…? — просичав месьє Одинак. — Сальво! Жінка за бортом! — загукав він, й італієць викотився з камбуза.
— Що? Що ви там пили? — кричав він, та месьє Одинак просто вказав на тіло, що з’являлось і зникало серед водяної піни. І на парасольку.
Неаполітанець втупився в пінисті хвилі. Парасолька потонула.
Кунео скрипнув зубами.
Він схопив швартувальні линви й рятувальний круг.
— Підійдіть ближче! — наказав він. — Массімо! — гукнув він. — Та облиште своє піаніно! Ви потрібні мені тут, бігом… негайно!
Поки месьє Одинак пробивався ближче до берега, Кунео влаштувався біля поручнів, прив’язав линву до рятувального круга й уперся своїми короткими пухкими ногами в борт. Потім щосили жбурнув круг туди, де у воді виднілося щось безформне. Другий кінець линви він дав Максові, який спостерігав за всім цим білий, наче полотно.
— Коли я вхоплю її, тягніть. Добре тягніть, хлопче, як кінь-ваговоз!
Він скинув черевики й сторч головою кинувся в річку. Смуги блискавки розірвали небо.
Макс і месьє Одинак дивились, як Кунео плив крізь ненаситну воду, потужно вимахуючи руками.
— Чорт, чорт, чорт! — Макс натяг на долоні рукава куртки й знову схопив линву.
Месьє Одинак із гуркотом кинув якір. Баржа хиталась і підстрибувала, наче нею крутило в пральній машині.
Кунео доплив до жінки та обійняв її.
Месьє Одинак і Макс потягли линву й затягли їх обох на борт. З вусів Кунео капала вода. Серцеподібне обличчя жінки було обрамлене мокрим червонясто-каштановим волоссям, наче кучерявими водоростями.
Месьє Одинак кинувся до штурвала. Однак коли потягся до радіо, щоб викликати швидку, то раптом відчув на плечі важку мокру руку Кунео.
— Не треба! Жінка не хоче цього. Їй і так добре. Я подбаю про неї. Їй треба висохнути й зігрітись.
Месьє Одинак довірився Кунео і більше ні про що не запитував.
Через певний час після підняття якоря месьє Одинак побачив, як із туману з’явилася гавань Кюізері, і спрямував Lulu в порт. Серед потоків дощу й хвиль вони з Максом прив’язали човен до понтона.
— Нам треба висадитися! — крикнув Макс крізь свист і виття вітру. — Човен ось-ось розлетиться на друзки.
— Я не залишу книги й котів самих! — вигукнув у відповідь месьє Одинак. Вода текла йому у вуха, по шиї, в рукави. — Я ж таки капітан, а капітан не кидає свій корабель.
— Так, сер! Тоді я теж нікуди не йду.
Човен застогнав, наче хотів сказати, що в них обох не вистачає клепки.
Отаборившись у каюті месьє Одинака, Кунео зняв із потерпілої одяг. Жінка із серцеподібним обличчям лежала оголена під величезною купою ковдр із блаженним виглядом. Італієць нарядився в білий спортивний костюм і вигляд мав трохи дивний.
Він стояв біля жінки навколішках і годував прованським супом пісту. Кунео поклав ложку пасти із часнику, базиліку й мигдалю просто в чашку та залив її запашним овочевим супом.
Вона усміхнулась йому між двома ковтками.
— Отже, це — Сальво. Сальваторе Кунео із Неаполя, — сказала вона.
— Так.
— Я — Саманта.
— І ви прекрасні, — сказав Сальво.
— Чи не… правда ж, там непогано? — запитала вона. Її очі були дуже великі, надзвичайно глибокого, темно-синього кольору.
— Ні! — парирував Макс. — Ха, а що ви маєте на увазі?
— Просто скупнулися. Трішки мокрувато, — запевнив її Кунео.
— Я можу почитати вам що-небудь уголос, — запропонував месьє Одинак.
— А ще можна заспівати пісню, — додав Макс. — У хороводі.
— Або приготувати щось смачненьке, — запропонував Кунео. — Вам подобається добе, печеня, приправлена прованськими травами?
Вона кивнула.
— І яловичі щоки теж, добре?
— То що ж сталося? — запитав Макс.
— Життя. Вода. Консервовані черепашки.
Чоловіки втупилися в неї, зовсім збиті з пантелику.
Спершу месьє Одинакові здалося, що ця Саманта говорить і робить божевільні речі. Але вона не схожа на божевільну та й не була нею. Просто вона… особлива.
— Тричі по дев’ять, я б сказав, — відповів він. — А що хоч означає «консервовані черепашки»?
— Ви що, впали у воду спеціально? — запитав Макс.
— Спеціально? Ну, звичайно, — відповіла Саманта. — Хто ж ходить гуляти в таку погоду, як оце сьогодні, і випадково падає навзнак? Це було б по-дурному! Ні, такі речі треба планувати заздалегідь.
— То у вас була депресія, і ви вирішили, ммм…?
— О, ні, невже це так здалося?
Щиро здивована й знічена, вона по черзі повертала своє серцеподібне обличчя до кожного з трьох чоловіків.
— Накласти на себе руки? Поплавати у Стіксі? Померти? Ні-і-і. З якого дива я б це робила? Ні й ні. Мені подобається жити, навіть якщо часом це перетворюється на справжню боротьбу, а то й зовсім безглуздя. Ні. Я хотіла взнати, як це — стрибнути в річку в таку погоду. Річка мала такий цікавий вигляд, наче скажений суп. Мені хотілося взнати, чи злякаюся в тому супі, чи не скаже мені той страх щось важливе.
Кунео кивав, наче справді розумів, що вона мала на увазі.
— А що такого він міг вам сказати? — спитав Макс. — Щось на кшталт: Бог помер, хай живе екстремальний спорт?
— Ні, я просто хотіла перевірити, чи не зміниться якось моє життя. Бо коли справа доходить до рішучих дій, то треба діяти, а не шкодувати потім, що ти нічого не зробив. Здається, так говорять?
Усі троє кивнули.
— Хай там як, а я не збиралась просто розчаровуватися. Маю на увазі, кому хочеться помирати з гнітючою думкою, що він так і не спромігся зробити чогось по-справжньому важливого.
— Гаразд, — сказав Жан. — Звичайно, ми мусимо пильніше прислухатися до своїх бажань. Але я не впевнений, що для цього треба стрибати в річку.
Кунео сяйнув до Саманти захопленою усмішкою, сіпаючи пальцями кінчики вусів.
— Алілуя, — пробурмотів він і подав їй суп.
— І ось щось важливе сталося зі мною, коли хвилі накинулися на мене, і я відчула себе останньою родзинкою в кексі. Я зрозуміла, чого мені не вистачає, — проголосила вона.
І зачерпнула ложку супу.
Потім ще ложку.
І… так… іще одну ложку.
Вони заворожено чекали кульмінації.
— Мені знову захотілося поцілувати чоловіка, і цього разу зробити це як слід, — промовила жінка, доїдаючи останню ложку. Потім вона смачно гикнула, взяла руку Кунео, поклала її собі під щоку й заплющила очі. — Після того, як я трішки посплю, — ще встигла вона пробурмотіти.
— До ваших послуг, — прошепотів Кунео із застиглим виразом обличчя.
Ніякої відповіді. Просто усмішка. Скоро вона заснула й похропувала, наче маленький буркотливий песик. Троє ошелешених чоловіків завмерли. Макс засміявсь і підняв два великі пальці. Кунео спробував вмоститися зручніше, аби не потривожити сон незнайомки. Її голова лежала на його долоні, ніби кицька на подушці.