Месьє Одинак був ситим по горло прихильниками «Ночі», що товклися в «Літературній аптеці», начепивши навушники, і благали месьє Одинака влаштувати творчий вечір з їхнім ідолом. Коли месьє Одинак запропонував своєму сусідові втілити цю ідею, двадцятиоднорічний юнак сполотнів, мов перед смертю.
Страх перед публікою, здогадався месьє Одинак.
Для нього Джордан був юним утікачем, дитиною, яку проти її волі проголосили письменником, а багато хто, звичайно ж, вважав базікалом, що розпатякує про чоловічі емоційні розлади. У мережі траплялися навіть форуми його ненависників, де аноніми розносили роман Джордана вщент, глузували з нього. Самому авторові вони радили зробити те, що зробив у розпачі головний герой його роману, коли довідався, що ніколи не опанує науку любові, і стрибнув униз сторч головою із самісінького верху Корсиканської скелі.
Найдивовижнішим у романі «Ніч» був опис автором чоловічих слабкостей: так відверто про внутрішній світ чоловіків ще не писав ніхто. Він потоптався по всіх літературно ідеалізованих і накиданих штампах «чоловічого образу»: «справжній чоловік», «чоловік, у якого немає емоцій», «безумний старець» та «вовк-одинак». Якийсь журнал феміністок навіть надрукував свій огляд Джорданового роману під відповідним неагресивним заголовком «Чоловіки також люди».
Месьє Одинак був уражений відвагою Джордана. Водночас цей роман лякав його, наче каструля з киплячим борщем, що виривається з-під кришки. Його автор був таким самим безпорадним і беззахисним: він був позитивним відбитком з негатива месьє Одинака.
Месьє Одинак дивувався, як можна було, так глибоко все переживаючи, досі залишатися живим.
4
Далі месьє Одинак обслужив англійця, який запитав його:
— Я тут нещодавно бачив книжку із зелено-білою обкладинкою. Цікаво, її вже переклали?
Месьє Одинак ледве здогадався, що йшлося про якийсь класичний твір, виданий 17 років тому. Натомість він продав чоловікові збірку поезій. Потому месьє Одинак допоміг хлопцеві зі служби доставки перевезти ручним возиком на баржу ящики замовлених ним книжок. А потім дібрав декілька нещодавно випущених дитячих книжок для трохи дивакуватої вчительки початкової школи, що знаходилася по той бік Сени.
Месьє Одинак витер ніс маленькій дівчинці, яку поглинув «Золотий компас». Він виписав посвідчення про податкову премію для виснаженої матері дівчинки на придбання тридцятитомної енциклопедії на виплат.
Вона вказала на свою доньку.
— Ця дивна дитина хоче прочитати її всю до того, як їй виповниться двадцять один рік. Ну добре, кажу, давай купимо тобі цю енцикло… енклопед… ой, всі оці довідники, але більше не буде подарунків на день народження. І на Новий рік також.
Месьє Одинак кивнув семирічній дівчинці. Вона серйозно кивнула у відповідь.
— Ви думаєте, це нормально? — стурбовано запитала мати. — Для її віку?
— Я думаю, що вона відважна, розумна і має рацію.
— Аж поки не стане занадто розумною для чоловіків.
— Для дурнів — стане, мадам. Та кому вони потрібні зрештою? Дурний чоловік — це крах кожної жінки.
Мати відвела погляд від своїх тремтливих, почервонілих рук і здивовано поглянула на книгаря.
— І чому мені раніше ніхто цього не сказав? — запитала вона з легкою усмішкою.
— А знаєте що, — сказав месьє Одинак, — ви все-таки виберіть книгу, яку б хотіли подарувати дочці на день народження. Сьогодні в Аптеці день знижок: купуєте енциклопедію — отримуєте роман у подарунок.
Жінка спокійно сприйняла його вигадку і зітхнула:
— Надворі на нас чекає моя мати. Вона каже, що хоче переїхати до будинку для літніх людей, щоб мені більше не доводилось її утримувати. Але я так не можу. Ви б змогли?
— Я побуду з вашою мамою, а ви виберіть подарунок. Гаразд?
Жінка погодилась і вдячно усміхнулася.
Месьє Одинак приніс на набережну склянку води для бабусі. Вона не наважувалася пройти по трапу.
Месьє Одинак знав про цю обережність літніх людей. У нього було багато покупців віком за сімдесят, з якими він розмовляв на цю тему тут, на березі, на цій самій лавочці з кованого заліза, де тепер сиділа старенька. Що далі йшло їхнє життя, то обережніше ставилися старі до свого майбутнього: нічого не повинно загрожувати часу, який їм ще залишився. Ось чому вони більше не подорожували. Ось чому вони зрубували старі дерева біля хат, щоб ті не впали на їхні дахи. Ось чому більше не ризикували переходити річку по сталевому трапу завтовшки п’ять міліметрів. Месьє Одинак також приніс бабусі книжковий каталог журнального формату, щоб вона ним обмахувалась, як віялом у літню спеку. Літня пані поплескала рукою поряд із собою, запрошуючи сісти.
Вона нагадувала месьє Одинакові його матір, Лірабель. Можливо, очима. У них світились увага і розум. Він сів поряд. Виблискувала Сена, високо вгорі куполом вигиналося блакитне літнє небо. Із Площі Згоди долинав шум машин. Тиша не западала ані на мить. Місто трохи спорожніє десь після чотирнадцятого липня, коли парижани вирушать на узбережжя та в гори на літні канікули. Але й тоді воно буде гамірне й ненаситне.
— Ви теж так робите іноді? — раптом запитала старенька. — Передивляєтесь старі фото, шукаючи на обличчях померлих ознаки їхньої скорої смерті?
Месьє Одинак похитав головою.
— Ні.
Тремтливими пальцями, вкритими пігментними плямами, пані відкрила медальйон на намисті.
— Це мій чоловік. Сфотографований за два тижні перед хворобою. А потім раз і маєш — молода жінка в порожній кімнаті.
Вона провела вказівним пальцем по світлині чоловіка і легенько постукала його по носі.
— Який він тут безтурботний. Неначе всі його плани обов’язково мали здійснитися. Ми дивились у фотокамеру й думали, що все так і триватиме, аж тут: bonjour, одвічний супокій.
Вона хвилю помовчала.
— Хто як, а я себе фотографувати більше не дам, — промовила. Затим підставила обличчя сонцю.
— А у вас є книга про вмирання?
— Та й не одна, — відповів месьє Одинак. — Про старіння, про зараження невиліковною хворобою, про вмирання повільне, швидке, у повній самотності де-небудь на підлозі лікарняної палати.
— Мені завжди було цікаво, чому так мало пишуть про життя. Померти може кожен. А от жити?
— Ви маєте рацію, мадам. Так багато можна написати про життя. Життя з книжками, життя з дітьми, життя для початківців.
— То напишіть.
Наче я можу щось комусь порадити.
— Я б краще написав енциклопедію загальних емоцій, — зізнався він. — Від А: «Алармічний невроз при зустрічі з автостопниками», минаючи С: «Самозакоханість жайворонків», аж до Я: «Явний психоз, викликаний маніакальним бажанням заховати великі пальці ніг, або Страх того, що вигляд ваших ніг може знищити чиєсь кохання до вас».
Месьє Одинак дивувався, навіщо він говорить усе це незнайомій людині.
Краще б він не відчиняв ту кімнату.
Бабуся поплескала його по коліну. Він різко здригнувся: фізичний контакт — це небезпечно.
— Енциклопедія емоцій, — повторила вона, усміхаючись. — Про великі пальці — це точно. Альманах загальних почуттів… Ви знаєте такого німецького письменника Еріха Кестнера?
Месьє Одинак кивнув. У 1936 році, незадовго до того, як Європа потонула в чорно-коричневому мороці, Кестнер опублікував збірку «Лірична домашня аптечка», куди ввійшли твори з поетичної медичної скриньки автора. «Цей томик присвячений лікуванню приватного життя, — написав поет у передмові. — Його слід призначати — здебільшого в гомеопатичних дозах — для лікування невеликих та серйозних захворювань буття, а також як допоміжний засіб при „терапії середнього внутрішнього життя“».
— Завдяки Кестнеру, зокрема, я й назвав свою книжкову баржу «Літературною аптекою», — додав месьє Одинак. — Я хотів лікувати почуття, що не вважаються захворюваннями й не діагностуються лікарями. Усі оті невловимі почуття та емоції, які абсолютно не цікавлять лікарів, бо вони, мовляв, такі незначні й ефемерні. Почуття, що переповнюють тебе, коли закінчується ще одне літо. Або коли усвідомлюєш, що й цілого життя замало, щоб знайти себе. Або відчуття смутку, коли дружба розвивається не так, як уявлялось, і доведеться тепер далі шукати супутника на все життя. Або нудьга, що бере за серце на ранок дня народження. Ностальгія за світом свого дитинства. Приблизно так.