Саме тоді Кунео приніс їм домашнє лавандове морозиво. У нього був характерний квітковий аромат.
Жінка, не здатна до брехні, дивилась услід неаполітанцю.
— Він низького зросту, товстий, і, якщо об’єктивно говорити, зовсім не красень. Але він розумний, сильний, і, очевидно, вміє все необхідне, щоб жити в любові. Гадаю, він найкращий з усіх чоловіків, яких я цілувала, — промовила Семі. — Це дивно, що такі прекрасні, добросерді люди, як він, не отримують тієї любові, на яку заслуговують. Невже зовнішній вигляд настільки заважає побачити, що їхня душа, єство й переконання відкриті для любові та доброти?
Вона протяжно, повільно зітхнула.
— Дивно, але мене теж ніколи не любили. Завжди думала, що це через мій зовнішній вигляд. Тоді я запитала себе: чому завжди опиняюся там, де всі чоловіки вже мають дружин? Виробники сиру у Воклюзі… Матінко рідна, купа старих лисів! Вони дивляться на жінку, мов на високу двоногу козу, яка весь час щось миє. Якщо вам буркнули «Привіт!», можете вважати, що вас благословили.
Семі мрійливо лизнула морозиво.
— Я вважаю — і прошу виправити мене, якщо мене занадто заносить із моїми ідеями про глобальне сестринство, — що, по-перше, існує любов, коли ми думаємо своїми трусиками. Мені це добре знайоме. Це смішно перші п’ятнадцять хвилин. По-друге, існує логічна любов, яку ми створюємо у своїй голові. Це мені теж відоме. Просто шукаєш чоловіка, який відповідає твоїм установкам або хоча б дуже не заважатиме твоїм життєвим планам, проте не відчуваєш ніякої магії. І, по-третє, існує любов, яка виходить із грудей чи із сонячного сплетіння, або звідкись між ними. Це те, що мені потрібно. У ній є магія, яка пробуджує в мені джерело життєвих сил, проникає до найдрібнішої моєї частинки. Як ви вважаєте? — вона показала йому язик. Він був ліловий від морозива.
Жан Одинак подумав, що тепер він знає, яке запитання мусить поставити.
— Семі? — запитав він.
— Що, Жане?
Вона говорила якось інакше, та все одно проглядалася манера авторського письма — відображення справжнього звучання її серця й душі.
— Це ж ви написали «Вогні Півдня», правда?
33
Звичайно, не випадково сонце вибрало саме цей момент та прорвалося між двома берегами хмар, щоб кинути промінь в очі Семі, наче перст з небес. Він засвітив їх — дві палаючі свічки.
Обличчя Семі ожило.
— Так, — тихо зізналася вона, потім сказала голосніше. — Так.
— Так! — крикнула вона, сміючись і плачучи, піднявши руки, — і ця книга мала привести до мене мого чоловіка, Жане! Який кохає мене коханням, яке виходить із місця між грудьми і пупком. Я бажала, щоб він знайшов мене. Адже він чекав на мене, бо бачив уві сні, бо йому подобається все, чим я є, і йому не треба нічого з того, чим я не є. Але знаєте, що, Жане Одинак?
Вона досі плакала й сміялась одночасно.
— Ви знайшли мене, але ви — це не він!
Вона повернулась.
— Той хлопець у квітчастому фартусі, з чудовими, міцними м’язами. Із своїми вусами, які лоскотатимуть мене: оце він. Ви привели його до мене. Ви, разом із «Вогнями Півдня», привели його. Це справжня магія.
Її радість зачепила й месьє Одинака. Вона мала рацію. Наче так задумано: він прочитав «Вогні Півдня», зупинився в Сепуа, зустрів Сальво, а звідти… раз — і ось вони тут.
Семі витерла обличчя, солоне від сліз.
— Я мусила написати свою книгу. Ви мусили її прочитати. Вам треба було терпіти й страждати, аби нарешті сісти в човен і вирушити. Вважатимемо, що так воно й мало статися. Гаразд?
— Звичайно, Семі. Я вірю в це. Деякі книги написані для однієї людини: «Вогні Півдня» — для мене, — він зібрав усю свою мужність. — Я вижив тільки завдяки вашій книзі, — зізнався він. — Мені зрозуміла кожна ваша думка. Наче ви знали мене раніше, аніж я взнав себе.
Санарі-Семі притисла руки до рота.
— Це так страшно, Жане. Це найчудовіші слова, які я коли-небудь чула.
Вона обвила його руками.
Жінка поцілувала його в ліву, потім у праву щоки, потім знову в обидві щоки, у лоб і в ніс. Між поцілунками вона казала:
— Я клянусь більше ніколи не писати, щоб викликати кохання. Знаєте, скільки я чекала? Понад двадцять років, чорт забирай! А тепер ви мусите вибачити мені: я йду, щоб поцілувати мого чоловіка — і збираюся зробити це як слід. На цьому експеримент завершено. Але якщо все це не подіє, то ввечері я перебуватиму в жахливому гуморі.
Вона ще раз міцно обняла Жана.
— Боже мій, мені страшно! Це жахливо! Але так здорово. Я жива. А як ви? Ви відчуваєте це, просто зараз?
І вона зникла в череві баржі.
Жан вигукнув:
— Агов, Сальво! Тримайся!
Жан Одинак із подивом зрозумів, що так, він — відчуває. І це було прекрасно.
Париж
Серпень 1992
Ти спиш.
Я бачу тебе, і мені більше не соромно так, що хочеться просто заритися в солоний пісок, бо один чоловік не може бути всім для мене. Я перестала картати себе, що робила впродовж останніх п’яти кобальтово-блакитних літ. Разом ми були лиш кілька днів поспіль. Склавши їх усі, Жане Воронове Перо, я нарахувала півроку, коли ми дихали одним повітрям — сто шістдесят дев’ять днів, якраз достатньо, щоб нанизати подвійне перлове намисто, одну перлину за один день.
Хоча дні й ночі далеко від тебе — так далеко, мов слід літака в небі, — коли я думаю про тебе і чекаю на зустріч із тобою, вони також зараховуються. Подвійно й потрійно, у захваті й відчутті провини. Якщо дивитися з цього погляду, то вже виходить близько п’ятнадцяти років — час, за який можна кілька разів почати все заново. Я вигадала стільки різних сценаріїв.
Часто запитувала себе: може, я діяла хибно — може, я зробила неправильний вибір? Чи було б «правильним» життя тільки з Люком або ще з кимось одним? Або, може, я неправильно скористалась наданими можливостями?
Хоча, у житті немає ніяких «правильно» чи «неправильно». І нічого тепер питати себе: чому мені ніколи не вистачало одного чоловіка?
На це запитання було так багато відповідей.
Наприклад, жага до життя!
А також бажання — таке гаряче, нестримне, липке бажання.
Або ж — дайте мені пожити, поки я не вкрилася зморшками і не посивіла, мов напівобжитий будинок у кінці дороги.
Чи Париж.
А, може, ти наштовхнувся на мене, ніби корабель на острів. (Ха-ха. Це щоб не казати: «я-не-винна-це-доля»).
Чи Люк настільки кохав мене, щоб миритися з цим?
Можливо, я нікчема, я погана, тому чи не байдуже, що я роблю?
О, і звичайно ж, я можу бути з одним тільки тоді, коли є інший. Ви обидва, Люк і Жан, чоловік і коханець, південь і північ, кохання і секс, земля і небо, тіло й душа, село і місто. Ви — дві частинки, які потрібні мені, щоб бути одним цілим.
Вдихни, видихни, а між тим — живи нарешті.
Отже, тристоронні сфери таки існують.
Але всі ці відповіді тепер зайві. Головне запитання зовсім інше.
Коли?
Коли я скажу тобі, що зі мною коїться?
Ніколи.
Ніколи, ніколи, ніколи й ніколи. Або в будь-який момент, коли я торкнуся твого плеча, що, як завжди, виглядає з-під ковдри, у яку ти кутаєшся. Якщо я торкнуся тебе, ти відразу прокинешся і запитаєш: «Що таке? Що сталося, кицюню?»
Я хочу, щоб ти прокинувсь і врятував мене.
ПРОКИНЬСЯ!
А для чого? Я так гарно тобі брешу.
Коли я покину тебе?
Скоро.
Не цієї ночі — я не можу. Скидається на те, що мені потрібно зробити з тисячу спроб звільнитися від тебе, розвернутися й піти, не озираючись, щоб таки зробити це.
Я йтиму поступово. Рахуватиму і говоритиму собі: ще тисячу поцілунків… ще чотириста вісімнадцять поцілунків… ще десять… ще чотири. Останні три я відкладу. Неначе три зацукровані мигдалі на щастя.
Усе враховується. Разом спати. Разом сміятися. А ще — наші танці.