Між іншим, можна кричати серцем, та це неймовірно боляче.
Щодо болю — від нього світ меншає. Тепер я бачу лиш тебе, мене і Люка, і те, що виросло між нами трьома. Ми всі зіграли свою роль. Тепер я спробую врятувати те, що можна врятувати. Я не хочу думати про покарання, біда приходить однаково для всіх.
Коли я здамся?
Сподіваюся, тільки потім.
Хочу переконатися, що моя рятувальна спроба буде успішна.
Лікарі запропонували ібупрофен і опіати. Вони начебто впливають тільки на мозок, перериваючи передачу електронних сигналів між моїми лімфатичними вузлами, легенями і головою.
Я то перестаю бачити сни, то відчуваю запахи, що нагадують мені минуле — давнє минуле, коли я ще носила гольфи. Або ж речі починають пахнути інакше: фекалії, мов квіти, вино, ніби палені шини. Поцілунок — неначе смерть.
Але я не хочу зашкодити дитині, тому обходжуся без ліків. Часом біль такий сильний, що я гублю всі слова і не можу зателефонувати тобі. Тоді я обманюю тебе. Записую речення, які збираюся сказати тобі, а потім голосно їх читаю. Коли приходить біль, я не можу зібрати докупи букви в голові. Місиво з букв, переварені букви: суп із алфавіту.
Іноді мені боляче, що ти дозволяєш себе обманювати. Іншим разом я злюсь на тебе за те, що з’явився в моєму житті. Але не настільки, щоб ненавидіти.
Жане, я не відаю, що робити. Я не знаю, чи розбудити тебе і попросити про допомогу. Чи розірвати ці сторінки, а, може, зробити копію і послати тобі. Потім. Або ніколи. Я пишу, щоб краще все обдумати.
Так чи так, а я вже не можу говорити про щось інше.
Більше, ніж будь-коли, я користуюся своїм тілом, аби поговорити з тобою. Це слабе, хворе, південне дерево з одним останнім ніжним зеленим пагоном може висловлювати хоча б якісь основні бажання.
Кохай мене.
Тримай мене.
Погладь мене.
Панічне цвітіння, як казав тато. Великі дерева цвітуть востаннє перед загибеллю, спрямовуючи всю свою силу у свій єдиний, вільний від раку пагін.
Нещодавно ти сказав, що я прекрасна.
Я на порозі свого панічного цвітіння.
Якось увечері з Нью-Йорка зателефонував Віджая. Ти ще був на баржі, продавав останнє видання «Вогнів Півдня». Ти хотів, щоб кожен прочитав цю невеличку, дивну, прекрасну книгу. Одного разу ти сказав, що вона не бреше. Ніяких перекручень, викрутасів. Лише правда.
У Віджаї нові начальники — два дивакуваті учені-цитологи. Вони вважають, що саме тіло, а не мозок, визначає душу й характер людини. Це мільярди різноманітних клітин, як вони запевняють. Що відбувається з ними, те відбувається і з душею.
Ось, наприклад, біль, пояснює він: біль змінює полярність клітин. Це починається за якихось три дні: клітини збудження стають клітинами болю, сенсорні клітини стають клітинами страху, клітини координації стають подушечками для голок. Зрештою, ніжність викликає біль. Найлегший вітерець, найменша вібрація від звуків музики, кожна тінь, що наближається, викликає страх. А біль жадібно накидається на кожен рух, на кожен м’яз, породжуючи мільйони нових больових рецепторів. Усе ваше нутро повністю перероджується і змінюється, але зовні цього не видно. Під кінець ви не даєте нікому доторкнутися до вас, каже Віджая. І ви стаєте зовсім самотнім.
Біль — це рак душі, запевняє твій давній друг. Він говорить про це як учений. І не думає, яку відразу його слова можуть викликати в людини, далекої від науки. Він напророчив усе, що станеться зі мною.
Біль знесилює тіло, а разом із ним і мозок, розповідає Віджая. У вас слабне пам’ять, ви не можете більше логічно міркувати, відчуваєте тільки безпричинну тривогу, паніку. І всі ваші думки здорової людини падають у звивини, продерті болем у вашому мозку. Усі ваші надії. Зрештою ви теж падаєте і гинете. Біль і паніка пожирають усе ваше єство.
Коли я помру?
За статистикою, це коли-небудь таки станеться.
Я збиралася їсти традиційні «тринадцять різдвяних десертів». Мама робить бісквіти і мус. Тато відповідає за чотири фруктові делікатеси. Люк начистить найкращі горіхи. Три скатертини, три свічники, три шматки розламаного руками хліба: один шматок — для живих, які сидять за столом, один — на щастя, а один — для бідних і мертвих, щоб поділилися. Боюсь, що до того часу мені доведеться битися за крихти із жебраками.
Люк благав, щоб я пройшла терапію.
Абсолютно незалежно від того, що шанси такі ж мізерні, як і при ставці на коня, частина мене однаково помре; могильну плиту все одно доведеться замовляти, месу читати, а носовички — прасувати.
Чи відчуватиму я вагу могильної плити?
Тато розуміє. Коли я пояснила йому, чому не хочу хіміотерапії, він пішов у сарай і заплакав. Я злякалась, що він піде й відрубає собі руку.
Мама — скам’яніла. Вона має вигляд скам’янілого оливкового дерева. Її підборіддя шишкувате і тверде, очі — мов два уламки кори. Вона ніяк не може зрозуміти, що зробила не так, чому не змогла перетворити своє перше смертельне передчуття на поганий сон або на материнську любов, що турбує її більше, ніж на те заслуговує.
— Я знала, що смерть чатує в Парижі, в цьому Богом забутому місті.
Та в неї не вистачає духу звинувачувати мене. Найбільше вона картає себе. Безжальне ставлення до себе дає змогу їй триматися і підготувати мою останню кімнату так, як я хочу.
Тепер ти лежиш у такій позі, ніби танцюрист у піруеті. Одна нога випрямлена, друга — підігнута. Одна рука над головою, друга — майже впирається в бік.
Ти завжди дивився на мене, наче я була якоюсь винятковою. За п’ять років ти жодного разу не поглянув на мене сердито або байдуже. Як це тобі вдавалося?
Кастор розглядає мене. Ми, двоногі створіння, мабуть, здаємося котам дуже чудними.
Я відчуваю себе розчавленою вічністю, що чекає на мене.
Іноді — і це насправді дуже погана думка — дуже рідко мені хочеться, щоб хтось, кого я люблю, пішов поперед мене. Аби показати мені, що я теж зможу.
Іноді я хочу, щоб ти пішов першим, щоб я теж змогла, знаючи, що ти мене там чекаєш…
Прощавай, Жане Одинак.
Я заздрю тобі за всі роки, які в тебе є, аби жити.
Я ввійду до своєї останньої кімнати, а з неї — до саду. Авжеж, так воно й буде. Я пройду крізь високі, гостинні французькі вікна і піду просто в захід сонця. А потім… потім стану світлом, а далі — я буду скрізь.
Це буде моя природа. Я буду там завжди, кожного вечора.
34
Мандрівники провели разом пречудовий вечір. Сальво ледве встигав підносити все нові порції мідій, Макс грав на піаніно, і вони по черзі танцювали із Семі на палубі.
Пізніше всі четверо насолоджувалися видом Авіньйона й мосту Сен-Бенезе, увічненого в піснях. Липень був у повному розквіті. Навіть після заходу сонця температура трималася оксамитових двадцяти восьми градусів.
Незадовго до півночі Жан підняв свій келих.
— Дякую вам, — промовив він, — за дружбу. За правду. І за цю неймовірно смачну вечерю.
Усі підняли келихи. Їх дзенькіт звучав, неначе передзвін, що означав кінець їхньої мандрівки разом.
Незважаючи на це, Семі сказала із запашілими щоками:
— Між іншим, я тепер щаслива.
А за півгодини:
— Я досі щаслива.
А через дві години… Ну, вона, мабуть, сказала це багатьма іншими способами, які не потребували слів, та ні Макс, ні Жан її не чули. Чоловіки вирішили не вештатися під ногами у Семі й Сальво й залишили цю пару на Lulu в першу зі сподіваних тисяч ночей. Пройшовши через найближчі ворота, вони неквапливо попрямували в стару частину Авіньйона.
Вузькі вулички були переповнені народом. Літня спека природним чином перенесла активність на пізні години. Макс і Жан купили морозиво на площі перед величною мерією і спостерігали, як бродячі актори жонглювали вогнем, виконували акробатичні етюди та всіляко розважали публіку в кав’ярнях і бістро своїми балаганними номерами. Це місто не подобалося Жанові, воно нагадувало лицемірну блудницю, яка наживалася на минулій папській славі.
Макс ловив язиком морозиво, що швидко тануло. З майже повним ротом він сказав, ніби між іншим: