Выбрать главу

Знову музика. Жан залишив Марсель позаду.

Невже я думав, що тільки в мене горе, тільки мене воно вибило з колії? О, Манон, мені ні з ким було поговорити про тебе.

Він згадав тривіальну подію, що підштовхнула його покинути Париж: він побачив, як «Щаблі» Гессе перетворили на новомодні книготримачі; цей глибоко особистий вірш, сповнений розуміння людської сутності… використали для маркетингових цілей.

Він відчував, що у своєму горі мав пройти всі щаблі. Та якого він досяг? Чи хоч зрушив з місця? Чи досяг чогось нового? Чи падає, втрачаючи ґрунт під ногами? Месьє Одинак вимкнув радіо. Незабаром він побачив з’їзд на Кассіс і виїхав на потрібну смугу.

Він залишив автомагістраль, усе ще перебуваючи в глибокій задумі. Досягши Кассіса, із шумом петляв його крутими вуличками. Тут натовпи відпочивальників, надувних пластикових тварин; там дами у вечірніх сукнях і діамантових сережках. Перед дорогим на вигляд пляжним рестораном — великий плакат з рекламою «шведського столу „Балі“.»

Це не моє.

Месьє Одинак згадав Еріка Лансона, терапевта з Паризького адміністративного округу, який зачитувався романами-фентезі й намагався розсмішити месьє Одинака психоаналізом персонажів. От із ким він міг поговорити про своє горе і страхи! Якось терапевт надіслав йому листівку з Балі. Там смерть вважалася кульмінацією життя, її святкували танцями, концертами ансамблів гамелану і застіллям з морепродуктами. Жанові було цікаво, що б сказав Макс про таке святкування. З одного боку, безперечно, непоштиво, а з іншого — наче й з гумором.

Під час прощання Макс сказав Жанові дві речі. Перша — про те, що треба подивитися на померлих, кремувати їх і поховати їхній прах, а потім починати говорити про них.

— Якщо про померлих не говорити, вони ніколи не дадуть тобі спокою.

Друга — про те, що на його думку, місцина навколо Боньйо надзвичайно гарна, тож він збирається оселитися в голубнику й писати. Жан Одинак подумав, що червоний трактор зіграв тут не останню роль.

Але що це значить — що треба говорити про померлих.

Месьє Одинак відкашлявся і оголосив на всю порожню машину:

— Її мова була природня. Манон завжди виказувала свої почуття. Вона любила танго. Вона пила життя, наче шампанське, і ставилася до нього так само: вона знала, що життя — це щось особливе.

Він відчув, як його заповнює глибока печаль.

За останні два тижні він плакав більше, ніж за попередні двадцять років. Але ці сльози були для Манон, всі до одної, і він більше не соромився їх.

Месьє Одинак мчав крутими вулицями Кассіса. Ріг Кап Канай і його вражаючі червоні скелі залишилися позаду ліворуч, а він летів далі повз невисокі пагорби і соснові ліси старою прибережною дорогою з Марселя до Канн. Села поставали одне за одним, зливаючись в одну масу, ряди будинків розмазувалися по межах містечок, пальми чергувались із соснами, квітами й скелями. Ла-Сьота. Ле-Ліуке. А потім — Ле-Лек.

Запримітивши стоянку авто біля дороги вниз до пляжу, Жан несподівано вирвався з безкінечного потоку машин. Він зголоднів.

Широка прибережна частина містечка, що складалася з обвітрених, пошарпаних старих садиб і нових прагматичних готельних комплексів, кишіла сімействами. Вони прогулювалися пляжем і набережною, обідали в ресторанах і бістро, що навстіж повідчиняли розсувні вікна назустріч морю. У прибої кілька добряче засмаглих хлопців грали у фризбі, флотилія білих одномісних тренувальних шлюпок підстрибувала на хвилях за низкою жовтих маркувальних буїв і маяком.

Жан знайшов місце в куточку пляжного бару «L’Équateur», розташованого метрів за два від піску і метрів за десять від пологої зони прибою. Великі блакитні парасолі тріпотіли од вітру над блискучими столиками, тісно зіставленими, як це робиться повсюди в Провансі в розпал пляжного сезону, коли ресторани напаковуються гостями, мов сардинами. Месьє Одинак милувався неперевершеним видом із бару.

Він не зводив очей із моря, наминаючи мідії з густим вершковим соусом і зеленню з глибокого чорного горщика, промиваючи їх у мінеральній воді й запиваючи склянкою сухого білого вина Бандоль. У променях призахідного сонця вода була світло-синя.

На заході сонця вона стала темно-бірюзовою. Пісок із світло-попелястого зробився темно-льняним, а потім — шиферно-сірим. Жінки, котрі проходили повз, ставали збудливішими, їхні спідниці — коротшими, а сміх — більш вичікувальним. Дискотеку просто неба влаштовано на хвилерізі. І саме туди прямували змішані компанії з трьох-чотирьох дівчат у простих сукнях чи джинсових шортах і хлопців у просторих сорочках, що бралися складками на їхніх блискучих, засмаглих плечах.

Месьє Одинак дивився вслід дівчатам і юнакам. У їхній стрімкій, нетерпеливій ході він бачив невгамовну жагу нового досвіду, їхнє прагнення до місць, де віють вітри пригод. Еротичних пригод! Сміх, свобода, танці до ранку, босоніж у прохолодному піску, тепло в стегнах. І поцілунки, що назавжди врізаються в пам’ять.

Із заходом сонця Сен-Сір і Ле-Лек перетворювалися на один великий святковий вечір. Літнє життя на Півдні. Це були години, перенесені зі спекотного полудня, коли кров у венах стає повільною і густою.

Крутий виступ землі ліворуч від Жана, усіяний будинками й соснами, виблискував іржавим золотом, обрій розлініяно помаранчевим і блакитним, а море здіймалося й дихало свіжістю та сіллю.

За ті кілька хвилин, що він спорожнював горщик з мідіями та ліниво довбався в залишках солоного густого соусу і в синьо-чорних уламках мушель мідій, море, небо й земля набули однакового відтінку синього: холодного, сіро-блакитного, що затушував повітря, його склянку з вином, білі стіни й набережну, швидко перетворивши людей у говіркі кам’яні скульптури.

Білявий серфінгіст прийняв горщик і тарілку з мушлями й присунув миску з теплою водою, щоб месьє Одинак помив у ній руки.

— Ви братимете десерт? — пропозиція звучала привітно, але вчувався натяк: «Бо якщо ні, то ми зможемо обслужити ще парочку клієнтів».

Та однаково йому було добре. Месьє Одинак їв море й пив його очима. Йому хотілося цього й тремтіння всередині трохи стихло.

Месьє Одинак залишив решту свого вина, кинув банкноту на тарілку з рахунком і пішов до свого строкатого Рено 5. Він їхав дорогою вздовж узбережжя і відчував на губах кремоподібну сіль.

Коли моря вже не було видно, він звернув праворуч від головної дороги на першому ж повороті. Скоро він знову побачив воду — блискучу стрічку в яскравому сяйві місяця серед сосен, кипарисів, обвітрених вічнозелених дерев, між будинками, готелями й садибами. Він їхав порожньою смугою через затишний житловий район. Барвисті, величні вілли. Жан не знав, де перебуває, та був упевнений, що саме тут хоче прокинутися наступного ранку і скупатися в морі. Слід уже пошукати готель або якусь місцину з піском, де він зможе розвести багаття й заснути під зорями.

Якраз коли месьє Одинак їхав бульваром Фредеріка Містраля, Рено почав видавати свистячий звук «воооііі». Зрештою почулося шипіння, пролунав вибух, двигун затріщав і заглух. Використовуючи інерцію руху від спуску, месьє Одинак направив автомобіль до бордюру, де Рено й спустив останній дух. Жан повернув ключ у замку запалювання, але там тільки щось клацнуло. Очевидно, автомобіль також хотів зупинитися саме тут. Месьє Одинак вийшов із машини й озирнувся довкола.

Унизу він побачив невеличкий пляж для купання, а вгорі — садиби й житлові будинки, яких десь через півмилі від того місця, де він стояв, ставало більше і вони вже переходили в місто. Над цим місцем мерехтіло привітне, персикового кольору світіння. Жан узяв з машини свою невелику валізу й пішов.

У повітрі панувала заспокійлива миролюбність. Ні тобі дискотек просто неба. Ні вуличного руху. Так, навіть море тут дихало спокійніше.

Через десять хвилин ходьби він побачив дивну квадратну башту, навколо якої хтось побудував готель понад сто років тому, — і зрозумів, де перебуває.

Це ж треба! Краще не придумаєш.

Жан благоговійно ступив на набережну й заплющив очі, щоб вдихнути запах. Сіль. Простір. Свіжість.