Він згадав, як мати колись запевняла його, що відчуває біль, від якого немає ліків. «Є жінки, котрі завжди дивляться тільки на черевики інших жінок і ніколи — в очі. А є жінки, які завжди дивляться в очі і тільки випадково — на черевики». Надаючи перевагу другому типу жінок, Лірабель почувалася приниженою і недооціненою першими.
Саме для полегшення такого незрозумілого, але реального страждання він і купив це судно, що було баржею в робочому стані і спершу називалося Lulu. Він сам переобладнав її та наповнив книжками, єдиними ліками від незліченних, незрозумілих страждань душі.
— Ви повинні написати цю «Енциклопедію емоцій для літературних фармацевтів».
Стара жінка розпрямилася, пожвавішала й повеселіла.
— Додайте ще «Довіру до незнайомців» на Д. Дивне відчуття, коли в поїзді розказуєш незнайомій людині таке, що нізащо не розповів би своїм рідним. А також «Втіху від онуків» на В. Це відчуття, що життя триває… — Вона змовкла і думками була десь далеко.
— Бажання заховати великі пальці ніг — це про мене. Але він любив… він любив мої ноги все-таки.
Після того, як бабуся, мати й дівчинка попрощались і пішли, месьє Одинакові спало на думку, що вкрай неправильно вважати, наче книгарі опікуються книжками.
Вони опікуються людьми.
Коли потік покупців зменшився десь під полудень — їжа для французів більш священна, ніж держава, релігія і гроші разом узяті, — месьє Одинак позамітав трап жорсткою щіткою, потривоживши гніздо мостових павуків. Потім він побачив Кафку й Ліндґрен, які спускалися до нього алеєю дерев, що виструнчилися вздовж набережної. Такі імена він дав двом безпритульним котам, що кожен день наносили йому візити, бо мали певні привілеї.
Сірий кіт із білим комірцем, як у священика, полюбляв точити кігті об Кафкове «Дослідження одного собаки», казку, у якій життя людей аналізується з погляду собаки. Друга, руда з білим, довговуха Ліндґрен любила лежати біля книжок про Пеппі Довгупанчоху. Це була гарненька кицька, що визирала з-за книжкових полиць і уважно розглядала кожного відвідувача. Ліндґрен і Кафка іноді робили месьє Одинакові послугу, зненацька скидаючи одну з верхніх полиць на покупців третьої категорії, тих, що з масними пальцями.
Дві добре начитані бродяжки чекали, коли можна буде зійти на борт, не боячись великих, грубих ніг. А вже на борту баржі вони терлися об холоші книгаря, тихенько нявкаючи.
Месьє Одинак стояв зовсім непорушно. На якусь крихітну мить він знімав оборону. Він насолоджувався теплом і м’якістю котів, що торкалися до його ніг. На декілька секунд він дозволяв собі поринути в неймовірно заспокійливе відчуття.
Ці майже пестощі були єдиним виявом фізичного контакту в щоденному житті месьє Одинака.
Єдиним, який він собі дозволяв.
Дорогоцінна інтерлюдія завершилася, коли з-за книжкової полиці, де месьє Одинак розставив книжки за п’ятьма категоріями міських мордувань (лихоманковий темп, байдужість, спека, шум і усюдисущі водії автобусів із садистськими нахилами), почувся чийсь несамовитий, нелюдський кашель.
5
Коти прослизнули в сутінки, щоб понишпорити на кухні в пошуках бляшанки з тунцем, яку месьє Одинак уже підготував для них.
— Агов! — гукнув месье Одинак. — Допомога потрібна?
— Мені нічого не потрібно, — прохрипів Макс Джордан.
Автор бестселера нерішуче виступив наперед, тримаючи по мускатній дині в кожній руці. Обов’язкові навушники мов прилипли до голови.
— І давно ви там стоїте втрьох, месьє Джордан? — запитав месьє Одинак з напускною суворістю.
Джордан кивнув і від збентеження густо почервонів аж до коренів темного волосся.
— Я прийшов якраз тоді, як ви відмовлялися продати мою книжку тій дамі, — промовив він засмучено.
О, Боже. Невчасно ж ти зайшов.
— Ви справді думаєте, що вона жахлива?
— Ні, — швидко відказав месьє Одинак. Найменший вияв вагання Джордан сприйняв би за «Так». Не треба його зайве ранити. До того ж, месьє Одинак насправді не вважав книгу жахливою.
— Тоді чому ви сказали, що я їй не підходжу?
— Месьє… мм…
— Називайте мене просто Макс.
Це означає, що цей хлопець також може звертатися до мене на ім’я.
Востаннє мене так називала шоколадно-теплим голосом…
— Залишмо поки що «месьє Джордан», якщо ви не проти, месьє Джордан. Розумієте, я продаю книги як ліки. Є книги, що підходять мільйонам читачів, а інші — лише сотні. Є навіть ліки — вибачте, книги, — які написані виключно для однієї людини.
— О, Господи! Для однієї людини? Для однієї однісінької? Після всіх отих років роботи?
— Звичайно — якщо це може врятувати життя тієї людини! Тій дамі не потрібна «Ніч» саме зараз. Вона б із нею не впоралася. Побічні ефекти дуже небезпечні.
Джордан замислився. Він роззирнувся довкола. На цій баржі було зібрано тисячі книг. Вони лежали на книжкових полицях, на стільцях, були складені в стоси на підлозі.
— Але звідки ви знаєте, яка в людини проблема і які можуть бути побічні ефекти?
Ну, от як можна пояснити Джордану, що він і сам точно не знає як це робить?
Месьє Одинак використовував вуха, очі та інтуїцію. Раз поговоривши з людиною, він уже був здатен розпізнати, чого не вистачає цій душі. Поза людини, її жести, манера рухатися також підказували йому, що обтяжує чи гнітить її. І, наостанок, він володів тим, що його батько називав «трансперцепція», суперсприйняття. «Можна бачити й чути крізь маскування, яким прикриваються майже всі люди. А під ним уже видно все, що їх турбує, про що вони мріють, і чого їм бракує».
Кожна людина має якийсь дар. Йому перепала «трансперцепція».
Один із його постійних покупців, психотерапевт Ерік Лансон, чий кабінет знаходився біля Єлисейського палацу і який лікував урядових чиновників, якось зізнався месьє Одинаку, що він заздрить його «психометричному таланту сканувати душі точніше від терапевта, котрий страждає через шум у вухах після 30 років слухання».
Щоп’ятниці після обіду Лансон уже був у «Літературній аптеці». Він насолоджувався фентезі на кшталт «підземелля і дракони» і намагався розсмішити месьє Одинака психоаналізом персонажів.
Окрім того, Лансон направляв політиків та їхній уражений стресом адміністративний персонал до месьє Одинака з «приписами», у яких психотерапевт описував їхні неврози умовним літературним кодом: «Кафкіанство з нальотом Пінчона», «Шерлок, абсолютно ірраціональний» або «Чудовий приклад синдрому Поттер-з-під-сходів».
Месьє Одинак уважав за виклик навертати до книжок людей (здебільшого чоловіків), які щодень стикаються із жадобою, зловживанням силою, а також із Сізіфовою природою офісної праці. Яка була радість, коли один із тих замордованих підлиз кинув роботу, що висотувала з нього останні краплі індивідуальності! Часто книга відігравала не останню роль у такому визволенні!
— Розумієте, Джордане, — месьє Одинак спробував зайти з іншого боку, — книга — це лікар і ліки в одній іпостасі. Вона ставить діагноз і призначає лікування. Точно добираю романи для відповідних хвороб: отак я продаю книги.
— Зрозуміло. Мій роман був дантистом у той час, як дама потребувала гінеколога.
— Е-е… ні.
— Ні?
— Звісна річ, книги — це більше, ніж лікарі. Одні романи — це люблячі, вірні товариші на все життя. Інші можуть надавати по вухах. Ще інші — огорнуть вас теплим рушником, коли на вас нападе ота осіння нудьга. А є такі… ну, мов рожева солодка вата, промайне в голові на мить і лишить по собі блаженну порожнечу. Як коротка, бурхлива інтрижка.