Він їв, ніби молився. Він не розмовляв. Він насолоджувався всім зі спокійною зосередженістю, наче робив запас на найближчі кілька годин.
Крім омлету, були ще кавайонські дині двох сортів: білі й помаранчеві, запашна кава із гарячущим солодким молоком у великих квітчастих чашках, домашній джем із слив і лаванди, свіжоспечений багет і ніжні круасани, які Макс, як завжди, привіз із Боньйо на своєму чахкаючому скутері.
Він відвів погляд від тарілки. Там угорі була стара Романська церква Боньйо. Уздовж неї — стіна цвинтаря, розпечена під променями сонця. Кам’яні хрести здибилися в небо. Він згадав обіцянку, яку порушив.
Я хочу, щоб ти помер перший.
ЇЇ тіло обвилося навколо нього, коли вона видихала:
— Обіцяй! Обіцяй мені!
Він пообіцяв.
Тепер він був упевнений: Манон уже тоді знала, що він не зможе виконати своєї присяги.
Я не хочу, щоб тобі довелося йти самотою до моєї могили.
Тепер йому все ж доведеться пройти цей шлях одному.
Після сніданку вони втрьох вирушили в паломництво через кипарисові гаї й фруктові сади, овочеві поля й виноградники.
За чверть години виноробня Бассета — довгий, триповерховий бежевий маєток в оточенні високих, крислатих каштанів, мідних буків і дубів — з’явився в них на виду між рядами винограду.
Одинак з тривогою дивився на чудовий будинок. Вітер сіпав кущі й дерева.
Щось ворухнулося в нього всередині. Ні, не заздрість, не ревнощі, не обурення минулої ночі. Швидше…
Часто все виявляється не таким страшним, як ти боявся.
Тепло. Так, він відчував якесь тепло — до цього місця і до цих людей, які назвали своє вино Манон і присвятили себе відновленню свого щастя.
Того ранку Макс зберігав мовчання.
Жан доторкнувся до руки Катрін.
— Дякую тобі, — промовив він. Вона зрозуміла його.
Праворуч біля виноробні знаходився новий ангар — для причепів, великих і малих тракторів, і для особливого виноградникового трактора з високими вузькими колесами.
Дві ноги в робочому комбінезоні стирчали з-під трактора, та чулися звідти вражаюче образні лайки й дзенькіт інструментів.
— Привіт, Вікторіє! — гукнув Макс веселим і одночасно розпачливим голосом.
— О, містере Носовичок, — почувся молодий жіночий голос.
За мить трактористка викотилася з-під машини. Зніяковівши, вона провела рукою по своєму виразному обличчю, та тільки ще більше розмазала бруд і масляні плями.
Жан тримав себе в руках, але все одно був приголомшений.
Перед ним стояла двадцятирічна Манон. Без косметики, з довшим волоссям, хлопчачого виду.
Звичайно, вона не була викапана Манон. Коли Одинак придивився до цієї привабливої, спортивної, упевненої в собі дівчини, образ Манон щез. Дев’ять разів він не бачив її, а на десятий — раптом Манон дивилася з цього незнайомого молодого обличчя.
Вся увага Вікторії була прикута до Макса. Вона перебігла очима по ньому зверху донизу, розглядаючи його робочі черевики, зношені штани і вилинялу сорочку. У її погляді промайнув натяк визнання. Вона схвально кивнула.
— Ви називаєте Макса «Носовичком»? — запитала Катрін, стримуючи сміх.
— Атож, — відповіла Вік. — Саме таким він був. Користувався носовичком, їздив на метро замість ходити пішки, собак бачив тільки в спеціальних сумках-переносках, ну, і так далі.
— Ви повинні вибачити юну леді. Тут, у глушині, вони вчаться гарних манер тільки напередодні свого весілля, — Макс з ніжністю дражнив її.
— Що, як відомо, є найголовнішою подією в житті будь-якої паризької жінки, — парирувала вона.
— Ще й не одноразовою, — додав Макс посміхаючись.
Вік змовницьки посміхнулася йому.
Подорож закінчується, коли ти закохуєшся, думав Жан, спостерігаючи, як молоді люди милуються одне одним.
— Ви хотіли побачити тата? — спитала Вік, раптово порушуючи ідилію.
Макс кивнув із застиглим поглядом, Жан — стривожено, а Катрін промовила, усміхаючись:
— Та десь так.
— Я проведу вас до головного будинку.
І ходить вона не так, як Манон, спало Одинакові на думку, коли вони йшли за нею під розлогими платанами, де тріщали цвіркуни.
Дівчина озирнулася на них.
— До речі, я — червоне вино: Вікторія. Біле вино — це моя мама, Манон. Виноградники колись належали їй.
Жан відчув, як рука Катрін на якусь мить стисла його руку.
Макс не зводив очей з Вікторії, яка стрибала через дві сходинки попереду. Та раптом він зупинився, вхопив Жана за руку й потяг назад.
— Ось чого я вам не сказав минулого вечора — це жінка, з якою я збираюсь одружитися, — дуже спокійно і щиро сказав Макс. — Навіть, якщо виявиться, що вона — ваша дочка.
О, Боже. Моя?
Вікторія жестом запросила їх увійти і вказала на кімнату дегустації вин. Може, їй почулось? Вона посміхнулась: одружитися зі мною? Такий «Носовичок», як ти? Подивимось, наскільки це серйозно.
Уголос же вона сказала:
— Старі підвали он там, ліворуч; там ми зберігаємо Вікторію. А Манон витримується в підвалах під абрикосовим садом. Зараз я покличу батька. Він покаже вам виноробню. Зачекайте ось тут, у кімнаті для дегустації. Як мені вас… представити? — закінчила Вік весело й зашарілась. Вона обдарувала Макса усмішкою, яка наче випромінювалася з усього її тіла.
— Жан Одинак. Із Парижа. Книгар, — сказав Одинак.
— Жан Одинак. Книгар із Парижа, — задоволено повторила Вікторія і зникла.
Катрін, Жан і Макс чули, як вона піднялась скрипучими сходами, пройшла коридором і до когось звернулася. Трохи поговорила: запитання, відповідь, запитання, відповідь. І ось знову чути, як вона спускається — гнучка й безтурботна.
— Він зараз до вас вийде, — повідомила Вікторія, зазирнувши до кімнати, посміхаючись, на якусь мить перетворившись на Манон, і знову зникла.
Жан чув, як Люк піднімався й спускався сходами, відчиняв шафу, або ж висував шухляду.
Жан стояв там, а містраль розганявся, шарпав високі жалюзі на будинку, продирався крізь листя величних каштанів і нагрібав купи сухої землі між кущами винограду.
Він стояв там, а Макс тим часом потихеньку зник услід за Вікторією; Катрін торкнулася його плеча й прошепотіла:
— Я чекатиму в бістро. Я люблю тебе, що б там не сталося, — і вирушила познайомитись із частиною садиби, яка належала Мілі.
Жан чекав, чуючи, як наближаються кроки Люка: писклявими мостинами, скрипучими сходами, плитками підлоги виноробні. Тільки тоді Одинак обернувся до дверей. Ось зараз він віч-на-віч зустрінеться із чоловіком Манон. Чоловіком, дружину якого він любив.
Жан і досі не знав, що він збирається сказати Люкові.
43
Люк був такого самого зросту, як і він. Волосся кольору мигдалю, випалене сонцем. Коротке, але підрівняти не завадило б. Розумні світло-карі очі, оповиті дрібними зморшками. Високе, мов струнке дерево, тіло в джинсах і вилинялій блакитній сорочці, сформоване роботою із землею, фруктами й камінням.
Месьє Одинак одразу побачив те, що приваблювало Манон у цьому чоловікові.
Від Люка Бассета віяло надійністю і водночас чутливістю та мужністю. Мужністю, яка вимірюється не грошима, успіхом і дотепністю, а силою, упертістю і здатністю піклуватися про сім’ю, дім, шматок землі. Такі люди прив’язані до землі своїх предків. Продати, здати в оренду чи навіть подарувати новому зятю її частину для них все одно, що відрізати собі якийсь орган.
«Погодостійкий», як охарактеризувала би Люка мати Жана — Лірабель.
— Ти стаєш зовсім іншою людиною, якщо грієшся вогнищем, а не центральним опаленням, лазиш по деревах, а не їздиш по тротуарах із захисним шоломом, гасаєш вулицею, а не сидиш перед телевізором.
Ось чому вона виганяла його під дощ, коли вони відвідували родичів у Бретані, і гріла воду для купання в котлі над вогнищем. Відтоді гаряча вода ніколи не була такою чудовою.
Що нагадало Жанові про той киплячий котел, коли він дивився на Люка? Те, що чоловік Манон такий самий сильний, живий і справжній. Міцні плечі Люка, його грубі від роботи руки, манера триматися промовляли: я не зігнусь. Цей чоловік дивився на нього темними очима, вивчаючи Жанове обличчя, оцінюючи його тіло й пальці. Вони не потисли рук.