Люк устав і простягнув записник Жанові. Він узяв його, але пальці кремезного винороба на мить притримали записник.
— А це я мушу додати від себе, — сказав він спокійно.
Жан передбачив це і знав, що не має відхилятися. Тому просто заплющив очі.
Кулак Люка поцілив його між губою й підборіддям. Не дуже сильно, але достатньо, аби збити Жана з ніг, щоб у нього все попливло перед очима і він сповз по стіні додолу.
Десь іздалеку до нього долинув примирливий голос Люка.
— Будь ласка, не думайте, що це за те, що ви спали з нею. Я знав, коли одружувався, що їй завжди замало одного чоловіка, — Люк простяг Жанові руку. — Це за те, що ви не прийшли до неї тоді, коли мусили.
І раптом він згадав.
Жан таки відчув щось, коли Манон померла.
У ті дні перед Різдвом, коли він часто напивався, майже впадаючи в сон, перебуваючи в якомусь зміненому стані свідомості, він почув її голос. Нечіткі слова, яких він не міг розібрати. «Друзі вікна», «кольоровий олівець», «світло півдня» і «ворон».
Месьє Одинак стояв у кімнаті Манон, тримав її записник і мав передчуття, що знайде ці слова всередині щоденника. Раптом він відчув у душі глибоке умиротворення, і бажаний біль заслуженого удару обпік йому обличчя.
— Ви зможете цим їсти? — знічено запитав Люк. — Міла приготувала курча з лимоном.
Жан кивнув.
Йому більше не треба запитувати, чому Люк присвятив вино Манон. Він зрозумів.
Боньйо, 24.12.1992
Мама приготувала тринадцять десертів. Різні види горіхів, різноманітні фрукти, родзинки, нуга двох різних кольорів, коржики на оливковій олії, бісквіти з корицею й молоком.
Вікторія з рожевими щічками й сяючими допитливими оченятами лежить у своїй колисці. Вона схожа на свого батька.
Люк більше не лає мене за те, що я йду, а Вікторія лишається, і нічого з цим не вдієш.
Вона буде дуже променистим світлом півдня.
Я попросила Люка дати прочитати цей записник Жанові, якщо він коли-небудь приїде, коли б це не сталося.
У мене немає сили пояснювати все в прощальному листі.
Моє маленьке південне світло. У нас із Вікі було лише сорок вісім днів. Та все ж я мрію про багато років і бачу дуже багато життів, які чекають на мою донечку.
Мама записує ці останні слова за мене, бо в мене немає сили навіть тримати ручку. Я так довго боролася, щоб самій з’їсти тринадцять десертів, а не хліб мертвих.
Думки забирають у мене багато часу.
Слів майже не залишилося. Порозбігалися всі. У світ широкий.
Серед олівців багато кольорових грудочок крейди. У темряві безліч вогнів.
Усі люблять одне одного, і я теж. Усі чудово тримаються й усією душею упадають коло дитини.
(Моя дочка хоче потримати свою дитину. Манон і Вікторія лежать разом, у каміні потріскують гілочки. Підходить Люк і обіймає обох своїх дівчат. Манон робить мені знак, щоб я ще щось записала. Моя рука, у якій я тримаю ручку, крижана. Чоловік приносить мені трохи теплого бренді, але мої пальці не відчувають тепла.)
Дорога Вікторіє, моя доню, моя радосте. Мені так легко жертвувати собою для тебе. Це життя: смійся з нього, і тебе завжди любитимуть.
Що ж до всього іншого, доню, про моє життя в Парижі, прочитай це й не суди суворо.
(Манон робить паузи. Я записую лише те, що вона зараз шепоче. Вона здригається, коли десь відчиняються двері. Досі чекає його, того чоловіка з Парижа. Вона все ще сподівається.)
Чому Жан не приїхав?
Занадто боляче?
Так. Занадто боляче.
Біль робить людину дурною. А дурну людину легко злякати.
Рак життя. Ось що в мого ворона.
(Моя донька розпливається у мене перед очима. Я пишу й намагаюся не плакати. Вона запитує, чи переживе цю ніч. Я брешу їй і кажу: «Так». Вона каже, що я брешу, так само, як Люк.
Вона засинає. Люк бере дитину. Манон прокидається.)
Він отримав лист, каже стара добра мадам Розалет. Вона пригляне за ним, наскільки зможе, наскільки він дозволить їй. Я кажу їй: гордий! Дурний! Біль!
А вона додає, що він побив меблі й онімів. Німий до всього, майже мертвий, каже вона.
Так само, як і я.
(Моя дочка сміється.)
Мама нишком написала щось, чого не треба.
Не хоче мені показувати.
Ми й досі конкуруємо, навіть на фінішній прямій.
І що? Що ми ще можемо зробити? Одягти святкове вбрання і тихо чекати, поки прийде стара з косою?
(Вона знову сміється й кашляє. Надворі атлаські кедри вкрилися снігом, наче саваном. Дорогий Господи, Ти все, що я ненавиджу, бо Ти завчасно забираєш мою дочку, а мене лишаєш горювати з її дитиною. Ти вважаєш, що це правильно? Заміняти мертвих кішок кошенятами, а мертвих дочок онуками?)
Може, варто було б жити звичайним життям до цього самого дня, бо це те, що найбільше дратує смерть — бачити, як ми п’ємо життя до останку?
(Ось знову моя дочка кашляє і тільки за двадцять хвилин може говорити. Вона добирає слова.
Цукор, каже вона, але це не те. Вона нервується.
Танго, шепоче вона.
Друзі вікна, кричить вона.
Я знаю, що вона має на увазі: французькі вікна.)
Жане. Люку. Обидва. Ви, двоє.
Наостанок. Я йду недалеко.
До кінця коридору, в мою улюблену кімнату.
А звідти — в сад. А там я перетворюся на світло і полину, куди схочу.
Іноді, вечорами, я сиджу там і дивлюсь на будинок, де ми жили разом.
Я бачу тебе, Люку, мій дорогий чоловіче, як ти ходиш одними кімнатами, а тебе, Жане — як ти переміщаєшся іншими.
Ви шукаєте мене.
Звичайно ж, мене вже немає в зачинених кімнатах.
Подивіться на мене! Ось сюди.
Зведіть очі, я тут!
Думайте про мене, кличте мене на ім’я!
Усе це стало не менш реальним лише тому, що я пішла.
Смерть нічого не важить.
Для життя вона нічого не вартує.
Ми завжди залишимося тим, чим були одне для одного.
Підпис Манон ледве видно. Більше ніж за двадцять років по тому Жан Одинак схилився над нерозбірливими літерами і поцілував їх.
44
На третій день містраль несподівано стих. Так завжди бувало. Він пообдирав фіранки, поробив із розкиданих пластикових пакетів нові візерунки, змусив собак гавкати, довів людей до сліз.
А тепер він щез, прихопивши із собою порохняву, зайву спеку й втому. До всього тутешні жителі позбулися навали туристів, дуже метушливих, божевільних і занадто рішуче налаштованих наводнити собою навколишні містечка. Люберон повернувся до життя у звичному ритмі, який визначався лише циклами природи. Цвітіння, посів, дозрівання, чекання, терпіння, збирання врожаю і вчасне, безумовне виконання того, що треба виконати.
Тепло повернулось. Але це було м’яке, благодушне осіннє тепло, яке викликало ностальгійний щем за вечірніми грозами й холодними ранками, яких так не вистачало впродовж спекотних літніх місяців, що зневоднили спраглу землю.
Що вище піднімався Жан Одинак крутою, роз’їждженою дорогою з пісковику, то тихіше ставало. Супроводжували лише цвіркуни, цикади й легеньке квиління вітру, коли він видирався на величезний пагорб, де приліпилася церква Боньйо. Він ніс із собою щоденник Манон і відкорковану та знову злегка закупорену пляшку Люкового вина.
Месьє Одинак ішов саме такою ходою, якої й вимагав цей крутий, нерівний шлях — зігнутий, наче грішник під час каяття, маленькими кроками, перемагаючи біль, що від щиколоток повз уже по ногах, спині, голові. Проминувши церкву, східці якої хіба трохи нагадували кам’яні сходи, та кедри, він дістався вершини.
Від виду, що відкрився, у нього запаморочилася голова. Ген-ген унизу розгорнувся віялом пейзаж. Яскравий після містралю день забрав у неба всі кольори, і обрій, де, як здавалося Жанові, мав бути Авіньйон, був зовсім білий. Жан Одинак бачив будинки пісочного кольору, розкидані, наче гральні кості, на зелено-червоно-жовтій клаптиковій ковдрі, як на старих картинах. Довгі ряди стиглих і соковитих виноградних лоз вишикувались, ніби солдати. Величезні вицвілі квадрати лаванди. Зелені, коричневі й кольору шафрану поля, а між ними майорить зелень дерев. Сільська місцевість така прекрасна, вид такий величний, що в усіх, у кого лиш була душа, вона завмирала від захвату.