— А, так «Ніч» — це одноразове чтиво? Солодкий пиріжок?
Дідько. Старе правило книготоргівлі: ніколи не говори з авторами про книжки інших письменників.
— Та ні. Книги, як люди, а люди, як книги. Ось я розповім вам, як я це уявляю. Я питаю себе: Чи є він або вона головним героєм свого життя? Який у неї мотив? Чи вона — другорядний персонаж у власній казці? Чи вона викреслює себе зі своєї казки, бо чоловік, кар’єра, діти, робота поглинають увесь текст?
Очі Джордана розширилися від здивування.
— Я тримаю в пам’яті близько тридцяти тисяч історій, і це, знаєте, ще небагато, якщо врахувати, що в одній тільки Франції налічується понад мільйон назв. Тут у мене зберігаються вісім тисяч найкорисніших робіт, як набір для першої допомоги. Але я й сам складаю курси лікування. Я готую ліки з літер. Куховарська книга з рецептами, що її читаєш, мов чудовий сімейний вихідний. Роман, герой якого схожий на читача. Поезія, що викликає сльози, які б перетворилися на отруту, якби їх проковтнули. Я слухаю ось цим…
Месьє Одинак вказав на сонячне сплетіння.
— Слухаю також цим, — він потер потилицю. — І цим, — тепер він вказував на м’яке місце над верхньою губою. Якщо тут поколює…
— Та ну, не може бути…
— Ще й як може. — Він міг таким чином «прослухати» до 99,99 відсотка людей.
Хоча на деяких людей його трансперцепція не діяла.
Наприклад, на нього самого.
Але месьє Джордану цього знати поки що не потрібно.
Поки месьє Одинак переконував Джордана, йому в голову вкралася небезпечна думка.
Я б хотів, щоб у мене був син. Щоб у нас із — був син. Я б хотів, щоб у нас із нею було все.
Йому раптом забракло повітря.
Щось таке сталося після того, як він відчинив оту заборонену кімнату. У його куленепробивному склі з’явилася тріщинка — кілька тонесеньких тріщинок — і все може розлетітися на друзки, якщо він не опанує себе.
— Що з вами? Ви якось… важко дихаєте, — почув месьє Одинак голос Джордана. — Я не хотів вас образити. Просто мені було цікаво, як люди реагують, коли ви їм кажете: «Я вам це не продам, бо воно вам не підходить».
— А, оті? Вони просто йдуть собі. А як ваші справи? Як просувається ваш рукопис, месьє Джордан?
Молодий автор, разом із динями, важко опустився в одне з крісел, оточених стосами книг.
— Ніяк. Ані рядка.
— Он як. А коли вам треба його здати?
— Шість місяців тому.
— Оце так. А що ваш видавець про це думає?
— Мій видавець не знає, де я. Ніхто не знає. І ніхто не повинен знати. Я так більше не можу. Я писати більше не можу.
— Отакої.
Джордан нахилився і притулився лобом до динь.
— А що ви робите, коли все летить шкереберть, месьє Одинак? — втомлено запитав він.
— Я? Нічого.
Майже нічого.
Я тиняюся ночами Парижем, доки не втомлюсь. Я чищу двигун Lulu, її корпус і вікна, вилизую всю баржу до останнього гвинтика, щоб вона була готова до відплиття, хоча за останні двадцять років вона нікуди не вирушала.
Я читаю книги — одразу по 20 штук. Скрізь: у вбиральні, на кухні, у кафе, в метро. Я складаю пазли, що займають усю підлогу, а завершивши, розсипаю і починаю все спочатку. Я підгодовую бродячих котів. Я складаю продукти в алфавітному порядку. Іноді я п’ю снодійне. Щоб прокинутись, я приймаю дозу Рільке. Я не читаю книжок, де з’являються такі жінки, як… Я поступово перетворююсь на камінь. Так і живу. Щодень те ж саме. Тільки так я можу вижити. Оце й усе. А більше нічого я й не роблю.
Месьє Одинак змусив себе зупинитися. Хлопець просить допомоги; йому не цікаво, як там справи в месьє Одинака. Тож допоможи йому.
Книгар дістав свій скарб із маленького, старомодного сейфа за прилавком.
«Вогні Півдня» Санарі.
Єдина книга, написана Санарі, а хоч би й під іменем Санарі. «Санарі» — колись місто для засланих письменників, Санарі-сюр-Мер на південному узбережжі Прованса, тепер перетворилось на нерозгаданий псевдонім.
Його чи її видавець, Дюпре, перебував у будинку для літніх людей в Іль-де-Франсі, з оптимізмом переносячи хворобу Альцгеймера. За час візитів месьє Одинака старий Дюпре видав йому зо два десятки версій того, хто такий Санарі і як цей рукопис потрапив до його рук.
Отож месьє Одинак продовжив розслідування.
Упродовж двох десятиліть він вивчав ритм, вибір слів, побудову речень у Санарі, порівнюючи його стиль та інші складові з багатьма авторами. Зрештою месьє Одинак звузив коло можливих авторів до 11 імен: семи жінок і чотирьох чоловіків.
Він би в ноги вклонився одному з них, бо «Вогні Півдня» Санарі — це було єдине, що прошивало його наскрізь, не завдаючи болю. Читати «Вогні Півдня» було все одно, що пити щастя гомеопатичними краплями. Це був єдиний бальзам, що гоїв його рану — ласкавий, прохолодний потік на випалену землю його душі.
Це не був роман у звичному розумінні, радше — оповідання про різні види любові, повне чудових вигаданих слів і настояне на неймовірній людяності. Меланхолійна манера, у якій велася розповідь про неможливість щоденного життя на повну силу, про необхідність сприймати кожен новий день таким, як він є — унікальним, неповторним і дорогоцінним — як ця печаль перегукувалася з його настроєм!
Він простягнув Джорданові свій останній примірник.
— Прочитайте це. Три сторінки щоранку перед кавою, лежачи. Це — перше, що ви мусите прийняти. За кілька тижнів біль уже не буде таким нестерпним. Так, наче вам уже не потрібно буде виправдовуватися за свій успіх перед письменницькою братією.
Макс розвів руки, все ще тримаючи дині, і сторопіло поглянув на нього крізь щілину між динями. Він не витримав:
— Звідки ви знаєте? Я справді терпіти не можу гроші й це жахливе пекло успіху! Найкраще, щоб цього не було. Якщо в тебе щось вийшло, тебе ненавидять, в усякому разі не люблять.
— Максе Джордан, якби я був вашим батьком, я оце дав би вам добрячого прочухана за такі дурні слова. Це чудово, що ви написали цю книгу, вона заслуговує на успіх і варта кожного тяжко заробленого цента.
Зненацька обличчя Джордана засвітилося від гордості та сором’язливої радості.
Що? Що я сказав? «Якби я був вашим батьком?»
Макс Джордан урочисто простягнув дині месьє Одинакові. Вони чудово пахли. Небезпечні пахощі. Як тоді, влітку із…
— Може, пообідаємо? — запропонував автор.
Хлопчисько з навушниками таки дратував його, але він так давно ні з ким не обідав.
Та й… він би сподобався.
Вони розрізали останню диню, коли раптом на трапі почувся стукіт високих вишуканих підборів.
У дверях кухні з’явилася жінка, що приходила вранці. Її очі були червоні від сліз, але яскраво сяяли.
— Гаразд, — сказала вона. — Дайте мені книжки мого типу, і хай дідько забирає тих чоловіків, яким на мене наплювати.
У Макса Джордана відвисла щелепа.
6
Месьє Одинак закотив рукава білої сорочки, поправив чорну краватку, витяг окуляри для читання, які він почав віднедавна носити, та шанобливо провів відвідувачку в саме серце свого літературного світу: шкіряне крісло з пуфиком для ніг і велике вікно, що оправляло вид Ейфелевої вежі. Тут був також приставний стіл для сумочок, подарований матір’ю месьє Одинака Лірабель. Поряд стояло старе фортеп’яно, яке месьє Одинак настроював двічі на рік, хоча сам і не вмів грати.
Месьє Одинак поставив відвідувачці, котру звали Анна, декілька запитань. Про роботу, ранковий розпорядок дня, улюблену тварину в дитинстві, нічні жахіття впродовж останніх років, які книжки вона читала останнім часом… та чи наказувала їй мати, що вдягати.
Особисті запитання, але не надміру. Він мусив їх поставити. Відтак надовго вмовк. «Прослуховування» в цілковитій тиші було дуже важливе для повного зчитування людської душі.