— Русалоньки прудко пливли у кришталево-зеленій воді й тягнули за собою тенета, зіткані з глибоководних перлів, — розповідала вона. — Принцеса сиділа на білій скелі й дивилася на них.
Це була чудова казка про Принцесу, яка кохала Морського Принца й пішла жити до нього у сяючі підводні печери.
Маленька служниця перед коминком вимела попіл один раз, потім удруге, а тоді ще й утретє. Коли вона зробила свою роботу тричі, розповідь так захопила її, що дівчинка цілком у неї поринула і зовсім забула про те, що їй взагалі не можна було слухати, так само, як забула і про решту. Вона сиділа навпочіпки біля коминка, і щітка завмерла без діла в її пальцях. Голос оповідачки лунав і далі, заводячи її у звивисті морські гроти, освітлені м’яким, ніжним блакитним сяйвом і вкриті чистим золотим піском. Дивовижні морські квіти й рослини хиталися довкола неї, а спів і музика, що долинали звіддалік, відбивались луною.
Тут щітка для попелу випала зі згрубілої від роботи руки, і Лавінія Герберт озирнулася.
— Це дівчисько підслухувало! — сказала вона.
Звинувачена підняла щітку і схопилась на ноги. Вона взяла свій ящик із вугіллям і прожогом вискочила з кімнати, наче зляканий зайчисько.
Сара спаленіла.
— Я знала, що вона слухає, — сказала твердо. — Чому їй не можна слухати?
Лавінія хитнула головою граційно і зверхньо.
— Що ж, — зазначила вона, — не знаю, чи твоїй мамі було би до вподоби, якби вона знала, що ти розповідаєш казки різним служницям. А от моїй мамі точно це б не сподобалось.
— Моїй мамі? — перепитала Сара, дивуючись. — Принаймні не думаю, що вона заперечувала би. Вона знає, що історії належать усім.
— Я думала, — різко заперечила Лавінія, нагадуючи очевидні речі, — що твоя мама вже померла. Як же вона може знати щось?
— А ти гадаєш, вона нічого не знає? — спитала Сара суворим голосом. Подеколи її голосок звучав справді суворо.
— Сарина мама знає все, — втрутилася Лотті. — І моя мама теж — та, інша мама, не Сара — вона ж бо моя мама тут, у школі міс Мінчін. Там, де вони зараз, сяють вулиці, простираються поля лілій, і всі збирають їх у букети. Сара розповідала мені, коли вкладала мене спати.
— Це дуже погано, — сказала Лавінія, повертаючись до Сари, — вигадувати казочки про небеса.
— У Святому Писанні є набагато чарівніші історії, — відповіла Сара. — Ти й сама це помітиш, якщо захочеш. Звідки ти знаєш, що я розповідаю казочки? Втім, я скажу тобі дещо, — промовила вона з притиском: — ти ніколи не дізнаєшся, чи правдиві мої історії, якщо не станеш добрішою до людей. Ходімо звідси, Лотті.
І вона вийшла з кімнати, сподіваючись, що десь зможе знайти маленьку служницю. Проте її ніде не було видно — навіть слід прохолов.
— А можна поцікавитись: хто та дівчинка, яка топить коминки? — того ж вечора запитала Сара у Марієт.
Марієт заходилася пояснювати.
— Звісно, мадемуазель Саро, ви можете в мене запитати. Вона — нещасне дівча, яке недавно взяли на роботу посудомийкою. Крім миття посуду, вона має ще багато обов’язків: чистить взуття і решітки, носить важкі кошики з вугіллям угору і вниз по сходах, драїть підлогу та миє вікна, — словом, дівчинка на побігеньках. Їй уже чотирнадцять років, але вона така низенька, що виглядає заледве на дванадцять. Якщо чесно, мені її шкода. Вона така сором’язлива, що коли до неї хтось пробує заговорити, то вона ні словечка з вуст — тільки ховає свої злякані очі.
— А як її звати? — запитала Сара. Вона сиділа за столом, поклавши підборіддя на руки, й уважно слухала розповідь покоївки.
— Беккі. Мені не раз доводилося чути, як слуги внизу кликали її: «Агов, Беккі зроби це», — чи «Беккі, зроби-но те», — і так кожні п’ять хвилин цілісінький день.
Коли Марієт пішла, Сара ще якийсь час сиділа й дивилася на вогонь, думаючи про Беккі. Дівчинка вигадувала історію, де Беккі була головною героїнею, до якої всі кепсько ставилися. Вона міркувала над тим, що маленька служниця виглядає так, ніби ніколи не мала вдосталь їжі. У неї були голодні очі. Сара сподівалася, що знову побачить її. Та хоча подеколи і вдавалося помітити, як вона носить речі туди-сюди сходами, служниця завжди виглядала такою заклопотаною і наляканою, що поговорити з нею було просто неможливо.
Кілька тижнів потому, іншого туманного дня, коли Сара увійшла до своєї вітальні, вона побачила зворушливе видовище. У її власному улюбленому кріслі перед коминком спала Беккі. На її носі красувалася пляма від попелу, такими ж плямами був поцяткований фартух. З голівки майже зсунувся ковпак, а на підлозі біля ніг стояв порожній ящик для вугілля — зовсім змучена від важкої праці, дівчинка заснула. Її послали нагору прибрати спальні до вечора. Кімнат було дуже багато, тож їй довелося бігати цілісінький день. Сарині кімнати маленька служниця залишила насамкінець. Вони не були схожі на інші кімнати, прості й порожні. Вважалося, що звичайним ученицям годиться вдовольнятися найнеобхіднішим. А Сарина затишна вітальня здавалася посудомийці острівком розкоші, хоча це була просто мила, яскрава кімнатка. Зате там були картини і книги, й різні цікавинки, привезені з Індії, а ще диван і велике м’яке крісло. У власному кріселку сиділа Емілі з виглядом богині. У кімнатці завжди горів вогонь у коминку за гарно начищеною решіткою. Беккі приберігала цю вітальню насамкінець своєї денної роботи, бо для неї заходити сюди було відпочинком, і вона завжди сподівалася урвати кілька хвилинок для себе — просто вмоститись у м’яке крісло, дивитися поперед себе і думати про прихильну долю дитини, якій пощастило жити в таких умовах і яка може, коли надворі холодно, ходити в гарненьких капелюхах і пальтах, аж на неї хочеться кинути швидкий погляд крізь огорожу.