— Ага, ти, вовняний-бавовняний, скажи ще, що будеш гирею на ногах висіти, — пролунав скрипучий і буркотливий голос Домовика. Цього разу він матеріалізувався сам, без Марининого виклику, сидів під кухонним столом та завзято чухав свою бороду. Біля нього стояв червоний мішок. Маринка подумала, що мішок Домовика дуже нагадує той, з яким зазвичай зображають Діда Мороза.
— Що ти хочеш цим сказати? — не зрозумів кіт.
— Я тут в засіках у себе понишпорив… Мої засіки, звісно, не такі, як у волхвів, але дещо все ж знайшлося. Я колись в одній хаті господарював, а там підземелля було — люди його катакомбами називали. А в них карлики жили. Ну, я приятелював із ними…
— Ну, то й що з того? — запитав кіт.
— А те, що вони неабиякі майстри з виготовлення магічних перснів та кулонів. От і надарували мені їх — для кожної нагоди стане. Ось, тримай!
Із цими словами простягнув котові чи то намисто, чи то нашийник із великим яскраво-червоним каменем.
Кіт відсахнувся:
— Ти що — з глузду з’їхав?
— А що тут такого? — відказав Домовик. — Ну, походиш якийсь час у людській подобі. Що, від тебе щось відпаде? Утім, хвіст точно відпаде, — зазначив він.
— У тім і річ… без хвоста я втрачу свою магію.
— Ти забув про основне правило білих чарівників? Нагадую: «Роби, що хочеш, тільки нікому не зашкодь». Ти нікому цим не зашкодиш і робитимеш, що хочеш. А коли все скінчиться, знову котом станеш. І хвіст відросте. Навіть пишнішим буде, ніж зараз… До того ж невже тобі не хотілося бодай раз у житті побути характерником?
Імовірно, слова Домовика переконали кота, бо він покірно схилив перед ним голову. І Домовик спритно надів на нього нашийник.
— А що то за головне правило білих чарівників? — поцікавилася Маринка. — І чому я вперше про нього чую?
— Бо тобі тоді ще рано було про це знати, — буркнув Кір і повів туди-сюди шиєю.
— Тоді, — з притиском сказала Маринка. — А тепер?
— А тепер уже пізно: ти все одно робиш те, що хочеш, — замість Кіра відказала Коловерша.
Кіт кинув на неї убивчий погляд, але у відповідь Коловерша тільки весело розсміялася.
Маринка несвідомо опустила руку в кишеню і намацала там кулон-підкову, що залишив Легас. Чесно кажучи, вона вже й забула про нього, тому нічого не розповіла друзям.
— Знаєте… — почала вона.
І в ту ж мить троє друзів обернулися до дівчинки.
— Що у тебе там? — різко запитав Домовик.
Марина показала підківку.
Кіт широко розплющив очі.
— Ого! — сказав він. — Підкова самого Легаса!
— Крутий оберіг, — додав Домовик.
Марина запитально подивилася на друзів.
— Підкову Легаса вважають найдужчим захистом від пасток, нападу та інших неприємностей, — пояснив Кір. — Відомо, що за своє життя Легас лише чотири рази «втрачав» свої підкови… Значить, ось як він тобі віддячив. Круто!
— Гей, а де шнурок-лист від волхвів? — раптом стурбувався Домовик.
— Ти на ньому сидиш, — підказала Маринка.
Висмикнувши з-під себе шнурок, Домовик повісив на нього підкову Легаса. Потім простягнув його Маринці й сказав:
— Одягни на шию і ніколи не знімай.
Марина слухняно зробила так, як він велів, а тоді скоромовкою випалила:
— Я зараз!
І підстрибом подалася до передпокою. Кіт і Домовик здивовано перезирнулися.
— Куди це вона побігла? — запитав кіт.
Домовик невизначено повів плечем.
— До дзеркала, — пояснила їм Коловерша. — Дивиться, личить їй підкова Легаса чи ні.
— Дівчисько… — пробурчав Кір. — Усі алмази світу не варті цієї підкови, а вона ще й коверзує: личить вона їй чи ні…
— Ніби ти не знаєш, що дівчатка тільки те й роблять, що викручуються перед дзеркалом, — зауважив Домовик і з головою пірнув у свій мішок.
Що робити?
Коловерша непомітно зникла саме тоді, коли Кір з Маринкою спостерігали за Домовиком. А він голосно коментував те, що бачив у мішку:
— Приворотний перстень для нас ще зарано… Захисний перстень від Анцибала, чорта болотяного, теж ні до чого… Апчхи!
З мішка вилетіла хмара пилюки. Домовик продовжував:
— Шапка-невидимка, гадаю, не знадобиться… оберіг, що відлякує Бабая, теж не потрібен… бо ми вже не маленькі дівчатка…
Нарешті він випірнув з мішка і простягнув Маринці сорочку:
— Одягай, — звелів він.
— Що це? — недовірливо запитала Маринка.