Звісно, батько мав на увазі заняття якимось видом спорту. Але не зовсім правильно сформулював своє питання: мабуть, дозволив собі трохи розслабитися вдома. І Славко миттю скористався цією помилкою батька — позначилися навички спілкування в чатах.
— Я хочу зайнятися… колекціонуванням, — твердо сказав Слава.
— А спортом хіба зайнятися не хочеш? — здивовано запитав батько.
— Я хочу зайнятися колекціонуванням, — вперто повторив Слава.
— Але поглянь, скільки є цікавих видів спорту, — почав умовляти його батько.
— Ні, я хочу колекціонувати! — Славко говорив різко, і останнє слово майже вигукнув.
Він чекав, що батько вибухне. Але він лише кліпнув очима і відказав:
— Добре. Тільки дозволь мені дізнатися: що ж ти зібрався колекціонувати?
До такого повороту розмови Славко не був готовий. Водночас він розумів, що відповідати треба швидко і впевнено. Тож випалив перше, що спало йому на думку:
— Книги!
Батько скривився, наче від зубного болю:
— Це, синку, навіть не смішно. Колекціонування книг було популярне років зо тридцять тому. Та й то здебільшого серед автослюсарів та завідувачів овочевих баз…
Батько говорив, а Славко гарячково роздумував, як йому викрутитися з цієї ситуації. І вихід знайшовся якось сам собою.
— Ти мене не зрозумів, тату. Я хочу збирати рідкісні старі книги… антикварні.
Хлопчик витримав паузу і завдав точного удару:
— От якби ти зміг виділити мені якісь кошти, то я міг би купувати їх через Інтернет…
Так, удар розраховано точно: батько був банкіром і знав, що гроші — всього лише інструмент для досягнення мети. До того ж він звик, що у нього часто просять грошей. І він часто відмовляє. Але відмовити своєму синові банкір не міг.
— Гаразд. Домовляємося так — я спонсорую твою колекцію, а місяці через три подивимося, що ти зібрав і як нам бути далі.
З кабінету Славко вийшов збентежений: так, він позбувся спорту на три місяці. Правду кажучи, він і не збирався колекціонувати книги.
— Та якнайшвидше накуплю в Інтернеті старих екземплярів — і справі кінець! — сказав він сам собі.
Але «якнайшвидше» не вийшло. Зопалу він купив кілька книг видавництва Маркса дев’ятнадцятого століття, але потім з’ясував, що вони не мають ніякої цінності — це видавництво видавало «дешеві книги для народу».
Тоді Славко пішов іншим шляхом: розмістив на дошках оголошень в Інтернеті повідомлення, що він купує старі книги. Це подіяло.
На його електронну скриньку почали надходити пропозиції. Славко дізнавався усе про книгу, яку йому пропонували, а вже тоді вирішував, варто купувати її чи ні.
Подарунок банкіра
На свій подив, Слава раптом помітив, що це заняття захопило його. Тобто цікавив хлопця лише процес придбання книги, бо читати тексти зі всякими там «ятями» і «фетами» у нього не було ні найменшого бажання.
Але ось торгуватися із продавцем і збити ціну — це виявилося крутою розвагою. Навіть не розвагою, а азартною грою. Славко не економив гроші (врешті-решт, рахунки оплачував банкір). Він просто грав.
Через три місяці батько, як і обіцяв, влаштував перевірку колекції. Він був діловою людиною і запросив експерта. І тут банкір зі здивуванням довідався, що у світі існує ціла індустрія колекціонування, а колекціонери цікавилися найнесподіванішими раритетами. Вони збирали марки і монети, холодну зброю, поштові листівки, автомобілі, картини, прищіпки для білизни, колючий дріт. Вірус колекціонування міг заразити будь-кого — і старого, і малого, і бідного, і мільярдера. А головне — тут крутилися великі гроші.
Букініст-антиквар оглянув колекцію, похитав головою і назвав ціну. Банкір із подивом визнав, що сума, яку йому вказав антиквар, рівно удвічі перевищувала ту, що він заплатив за рахунками сина.
«А син у мене, виходить, головатий, — подумав банкір. — Замість того, щоб м’язи качати, вирішив краще зайнятися бізнесом. У мене вдався!»
Але насправді особливої Славкової заслуги в цьому не було. Просто люди, що пропонували йому книги, зазвичай навіть не уявляли їхньої реальної вартості. До того ж Славко любив ще й поторгуватися.
Закінчилося тим, що банкір похвалив сина, перестав чіплятися до нього з питаннями про спорт та поїхав собі в Лондон на два тижні «у справах». Після повернення банкір покликав сина до себе в кабінет.
— Мені сподобалася твоя колекція, — сказав він. — Ось візьми ще одну книгу — я її в Оксфорді у якогось п’янички місцевого купив. Схоже на те, що вона рідкісна й цінна: по-перше, дуже стара, а по-друге, рукописна. Втім, я не фахівець. Розбирайся сам.