— Спасибі, тату, — подякував Славко.
— Іди, працюй, — м’яко сказав батько і повернувся до своїх справ.
— А як ти її через кордон провіз? — несподівано для самого себе запитав Славко вже від дверей кабінету. — Адже на митниці до таких книг пильно придивляються!
— Не став зайвих запитань, — не підводячи голови відказав батько.
Коли за сином зачинилися двері, банкір знизав плечима:
— А справді, як я її провіз? Я навіть якось і не подумав, що така книжка може бути заборонена для вивезення. Ото був би скандал, якби митники мене затримали! Ні, мабуть, усе ж таки я викликаю довіру навіть у них.
І знову взявся до роботи. Він навіть не підозрював, що ані він, ані митники тут ні до чого.
…Титульного аркуша в книзі не було. Тобто він був, але чомусь назви на ньому не було.
— От тобі й подарунок! Навіть не розумієш, що у тебе в руках, — пробурчав Славко.
Зі свого, хай і зовсім незначного, досвіду він знав, що звертатися за консультацією до інших колекціонерів не варто: реальної вартості вони не назвуть, та ще набрешуть. А потім самі захочуть купити книгу. За безцінь.
Книга англійською мовою була написана чорнилом, красивим почерком. Папір щільний, хоча і пожовклий, але цілком здатен ще прослужити досить тривалий час — не те що теперішні книжки: раз прочитав — і вона розсипалася.
Обкладинка була обтягнута товстою шкірою — чи то зміїною, чи шкірою якоїсь древньої ящірки.
Утім, вигляд книги не дуже здивував Славка. Маючи справу з іншими антикварними виданнями, він уже звик до їхньої добротності.
Славко жбурнув книгу на стілець і увімкнув комп’ютер.
Якийсь час хлопець провів в Інтернеті — «розмовляв» в одному чаті з дівчинкою, яка здавалася дуже прикольною. Але на найцікавішому місці раптом розірвався зв’язок з Інтернетом. Відновити його самому не вдалося.
Славко набрав номер сервісної служби. Виявилося, що виникла якась «складна технічна проблема і її усунуть за три-чотири години».
Славко поклав слухавку на важіль. Робити нічого — доведеться чекати.
І тут йому здалося, ніби книга на стільці ворухнулася, наче жива. Якусь мить Славко дивився на неї — не ворушилася. Він посміхнувся і проголосив відому інтернетівську приказку:
По тому все ж узяв книжку. Ще раз оглянув її та розгорнув навмання — так більшість звичайних людей розгортає глянцевий журнал.
Славко почав читати, насилу розуміючи те, що читає: по-перше, текст був рукописний, а по-друге — англійська мова була якоюсь незвичайною. Може, й справді так розмовляли кілька сотень років тому.
Джин та його подарунки
Славкову увагу привернув заголовок: «Як торкнутися Великої Порожнечі».
— Перед тим, як торкнутися, треба знати, що воно таке, — зауважив Славко і зручніше вмостився в кріслі.
Хлопець одразу зрозумів, що отак просто читати не вийде. Багато слів були йому геть незрозумілі. А ще траплялися малюнки, яких не знайдеш у жодному сучасному підручнику з астрономії. А ще безліч заклинань, які треба вимовляти уголос. Славко вимовив кілька з них, проте нічого не сталося.
— Маячня якась, — пробурчав хлопець і вже хотів відкинути книгу вбік, але вона раптом розгорнулася на сторінці, де описувалося, як викликати джина.
— Чого мені не вистачало, так це домашнього джина, — гмукнув Славко.
Він насилу прочитав заклинання і розчаровано відклав книгу. На його думку, це була чистісінька абракадабра. Просте нагромадження звуків.
Хлопець потягнувся. І раптом завважив, що на щойно чистому небі з’явилися грозові хмари. «Не знаю, як джина, але грозу я, здається, викликав», — з усмішкою подумав Славко.
Утім, усмішка швидко зникла, коли за спиною почулися важкі, повільні кроки, від яких струснулася підлога.
— Навіщо ти покликав мене у цей світ? — прогримкотів гучний бас. — Навіщо звільнив від вічного сну?
Від тих слів і відлуння важкої ходи у Славка занудило коло серця і якась холодна хвиля ударила в груди. Все ж він змусив себе обернутися…
Джина годі було назвати красенем: зморшкувате обличчя, товстий ніс, одного ока не вистачає. Брудне довге волосся було схоплене на маківці у кінський хвіст. А ще він був босий і голий — з усього одягу на ньому було щось на зразок пов’язки на стегнах. Та найбільше хлопця вразили нігті на руках і ногах джина — вони були такі довгі, що цілком могли конкурувати з ведмежими пазурами.