Кір-Костик постояв, послухав, потім повільно, озираючись на всі боки, рушив далі.
— Ой, як мені це все не подобається! — нишком зізнався він.
— Мені це вже давно не подобається, — так само тихо відповіла Маринка.
Однак, що саме їй не подобається, не уточнила. Та й ніколи було. І так зрозуміло, що небезпека чатує на них десь зовсім близько. Може, навіть поруч…
Два здоровецькі пси з’явилися перед ними так несподівано, що Маринка навіть зойкнути не встигла. Чи то вродилися з-під землі, чи виникли з повітря. З ікластих пащек виривалося полум’я, вони приглушено гарчали, з-під задніх лап вилітала земля. Пси повільно й невідворотно наближалися.
Маринка чомусь подумала: «Дивно. Усе навколо завмерло, а вони рухаються…»
…Із несамовитим нявканням Кір-Костик стрибнув уперед і опинився між дівчинкою та псами. Чарівний кийок свиснув перед собачими пащеками. Але це анітрохи не охолодило запалу собак. Вони лише на мить припали на лапи, а тоді стрибнули на Костика.
Марині здалося, що той навіть зрадів цьому нападові. Пси були прудкі, але Кір-Костик рухався набагато швидше. Він огрів кийком по голові одного пса, потім, ковзнувши у повітрі, наче тінь, опинився позаду іншого. Вільною рукою він ухопив його за хвіст і жбурнув далеко убік. Такого приниження пес не очікував: він жалібно завив і дременув навтікача. Його товариш подався за ним.
І тільки тепер Маринка злякалася по-справжньому. Але зібрала всі свої сили і сердито кинула невідомо кому:
— Таких псів на ланцюгу треба тримати, а не випускати на вулицю!
— Звичайно, — погодився Костик. — От тільки ланцюгів для них ще не вигадали.
— Як це? — здивувалася Марина.
— Це не прості пси, вони — диявольські.
— Що ж у них такого особливого, диявольського?
— А те, що вони готові розірвати будь-яку людину. Але полюють вони здебільшого на відьом і є їхніми найбільшими ворогами… Але немає лиха без добра — диявольські пси показали нам, що ми підійшли вже близько до нашої мети.
Повз них із голосним писком пролетіла якась птаха. І світ навколо одразу ожив: з’явилися звуки — шелест листя, щебетання птахів і багато іншого, чого люди зазвичай і не помічають. У Маринки було таке відчуття, ніби після купання з її вух вилилася вода.
— Усе, магія відпустила час, — повідомила Коловерша.
Утім, Маринка зрозуміла це і сама. А ще вона побачила сліди диявольських псів. Але це були не ті сліди, які залишаються на землі. Ці сліди тягнулися в повітрі на кшталт туманного шлейфа. І цей дивний шлейф був спрямований до солідного маєтку. Маринка вказала на нього і впевнено промовила:
— Нам туди!
Кір-Костик невизначено знизав плечима. Вони підійшли до воріт і зупинилися.
— Це навіть не палац, — сказала Коловерша. — Це справжня неприступна фортеця.
І вона мала рацію. Маєток оточувала найвища в селищі загорожа, глухі ворота і танк не пробив би. А над ними насторожено блищала об’єктивом камера відеоспостереження.
Першою жертвою Маринки була саме ця камера: дівчинка направила на неї свій атем… Відеокамера на якусь мить стала схожа на бенгальський вогник…
Марина не стала милуватися цим видовищем, а відразу скерувала атем на ворота. Але вона трохи не розрахувала енергії атема. Ворота бабахнули, наче ними вистрілили з гранатомета, і шугонули під хмари.
— Грубувато, але ефективно, — зазначив Кір-Костик.
Зненацька він схопив Маринку з Коловершею за руки і кинувся з ними убік. І саме вчасно: з будинку вибігли озброєні охоронці й стали одночасно стріляти в те місце, де тільки-но стояла трійця.
— Ось що з людьми витворяє проста мана! — гигикнув Кір-Костик і пояснив Маринці:
— Вони бачать нас зовсім не там, де ми зараз стоїмо, а там, де ми щойно були. Що ж, нехай постріляють — у них же патрони колись та закінчаться. Є така людська мудрість: почавши стріляти, не забудь вчасно зупинитися. Але це не для них.
Марина мимоволі усміхнулася. Навіть у такій ситуації Кір не міг стриматися від пояснень — схоже, потяг до педагогіки у нього в крові.
Якусь мить Кір-Костик спостерігав за охоронцями, а потім попрохав Маринку:
— Ти ось що… коли вони настріляються, не марнуй на них свою енергію — я сам тут розберуся…
— Гаразд, — згодилася Маринка. — Але й ти будь з ними обережний… вони ж не винні, що у них така робота.
— Дивина, та й годі, — посміхнувся Кір-Костик. — У неї стріляють по-справжньому, а вона жаліє їх… Гаразд, буде по-твоєму…
Набої в охоронців нарешті скінчилися, і Кір-Костик негайно цим скористався. Він відкинув ціпок убік і за кілька стрибків опинився посеред натовпу охоронців. Дії його нагадували якийсь швидкий і дотепний танець. Але варто було йому доторкнутися до когось із охоронців, як той падав, наче підкошений.