Незабаром усі охоронці валялися на землі.
— Вони живі? — злякалася дівчинка.
— Звісно, живі, — відказав Кір-Костик. — Я застосував бойовий гіпноз. Посплять хлопці трохи — і все. Ну, хіба що коли прокинуться, то голови у них трохи поболять… але, як то кажуть, поболить і перестане.
— Ти прямо як якийсь гігант Шаоліня, — похвалила його Маринка.
— А хто така Шаоліня? — поцікавився Кір-Костик.
Маринка звела погляд кудись за його спину і скоромовкою відказала.
— Потім поясню… Поглянь краще, хто це?
Їх оточили невеликі зелені чоловічки, які навперебій почали лестити Кірові:
— Який ви спритний!
— Ви — найсміливіший!
— Ви — найдужчий у світі!
Свою порцію лестощів отримала і Маринка:
— Ви така гарна!
— Такої, як ви, ми ще не бачили!
— Ми вражені вашим мистецтвом магії…
Радше серцем, аніж розумом Марина зрозуміла, що нічого доброго від цих лестощів чекати не доводиться. Та й вигляд зелених чоловічків не дуже вселяв довіру.
— А ні, дзуськи! — чомусь саме це слово зірвалося з вуст Марини. І ще вона тупнула ногою. І відчула, як затремтіла земля від її магічної енергії, що мимоволі вилилася з неї.
Зелені чоловічки запищали і кинулися врозтіч…
— Гарно у тебе вийшло! — похвалила її Коловерша. — Ти однією лівою впоралася з цими «глибокими». Але чому «дзуськи»? Так лише шкідливих котів проганяють!
Кір-Костик загрозливо поглянув на Коловершу, але вона вже швиденько сховалася за спиною Марини і звідтіля показала гострого язика.
Маринка до цієї гри не приєдналася. Її непокоїло інше.
— Дивно, — сказала вона. — Щось дуже легко нам дісталася ця перемога. Навіть не віриться.
— Не хочу тебе засмучувати, а тим більше лякати… але це все — навіть не початок справжньої битви, — сказав Кір-Костик. — Чує моє котяче серце, що неприємності у нас тільки починаються.
— Повертатися вже пізно, — на всяк випадок застерегла Коловерша.
— Так, — відказав Кір-Костик, — повертатися пізно. Тож тільки вперед!
«Неприємність номер один»
Друзі пройшли повз купу сонних охоронців. Всюди рясно, наче падалиці під яблунею, валялися стріляні гільзи. Пахло порохом.
Друзі вже підійшли до входу в будинок, аж раптом Кір-Костик, який ішов попереду, спритно відскочив убік і відбив ціпком цеглину, що зненацька зірвалася з даху. Потому поглянув угору і насварився кулаком:
— Почекай, доберемося і до тебе!
— Кому це ти? — запитала Маринка.
— Та тому, хто цеглою кидається, — пояснив Кір-Костик. — Чи, може, ти думаєш, що цеглина просто так на голову падає?
Маринка не відповіла. Її товариш мав рацію. Вони мовчки піднялися сходами і зайшли до будинку. Там панувала тиша. Ця безмовність була не простою. Маринка подумала, що це тривожне безголосся.
Кір-Костик жестом показав, що піде першим. Маринка не заперечувала. Коловерша замикала їх групу. Друзі рухалися обережно, а тому повільно. Вони увійшли до величезної вітальні, що розмірами нагадувала спортивну залу.
…На них напали зненацька. Удар меча був спрямований на Кіра-Костика. Але той встиг захиститися чарівним ціпком. Все ж удар виявився таким сильним, що Кір-Костик не встояв на ногах і втелющився в стіну. Коловерша злякано зойкнула.
— Бережися! — гукнула вона Маринці.
Перед Маринкою опинився якийсь хлопець її віку. Хіба що трохи вищий. Хлопець двома руками тримав над головою важкий меч. «Схоже, це один з трьох богатирських мечів. Може, навіть меч-кладенець», — подумала дівчинка.
— Навіщо ти прогнала моїх рабів? — голосно вигукнув хлопець. — Хочеш їх забрати собі? Не вийде!
Усе ж Маринка відчувала, що хлопець побоюється її. І ще вона знала майже напевно, що за допомогою магії може легко впоратися з ним. Але вона не хотіла робити йому боляче. До того ж дівчинка пам’ятала, що на ній зачарована сорочка… Звичайно, меч у руках хлопця теж був непростий, але Марина чомусь була впевнена, що зачарована сорочка захистить її.
Краєм ока вона завважила, що Кір-Костик трясе головою і намагається підвестися. Але допомогти йому не мала змоги.
Вона повернулася до хлопця і, намагаючись усміхатися якомога приязніше, запитала перше, що спало їй на гадку:
— Краще скажи, як тебе звати?..