— Залиш… цією краплею мене не вилікуєш… а себе занапастиш… — слабо простогнав Кіт, немов читаючи думки дівчинки.
Погляд Маринки впав на третій меч Азот. Азот… Парацельс… лікар… Вона схопила меч і не тямлячи сама, що робить, встромила його поруч з головою Кота…
— Ти будеш жити! — вигукнула Маринка і спрямувала залишки енергії на кристал у руків’ї меча…
Демон Азот спав у своєму кристалі.
Узагалі демони особливою доброзичливістю до людей не вирізняються. Про них кажуть, що вони вбивають, щоб жити, і живуть, аби вбивати.
Демон Азот був трохи не таким. Ні, спочатку він був таким, як всі демони. Але потім прихильники Парацельса наклали на нього незворотне закляття та помістили в кристал. Тепер він не вбивав, а міг лише лікувати. Втім, демон іноді хитрував: час від часу він під різними приводами уникав того, аби лікувати хворого. Адже це також було вбивство — приховане, але вбивство. Ні, звичайно, зі самим Парацельсом такі хитрощі не проходили, але ось з іншими власниками меча…
Згодом меч замкнули в сховище артефактів, і Азот заснув. І ось ця дівчинка розбудила його.
З першого погляду Азот зрозумів: з нею краще не хитрувати. І ще, чесно кажучи, він знудьгувався по роботі. І нехай йому лікування не дуже подобається — але це все ж є роботою, а не столітнім неробством у півсні.
Тож Азот без усіляких відмовок виконав прохання Маринки. А заодно трохи полікував саму відьму та її Коловершу.
…І знову занурився в півсон… Засинаючи, Азот подумав: «А дівчинка має гарні шанси стати врівень з Парацельсом… Шкода лише, що з такою не похитруєш. Утім, меч скоро знову замкнуть у сховище…»
Нелегке прощання
Маринці здалося, ніби вона отямилася від чийогось буркотливого голосу.
— Спить собі й, мабуть, вірить, що я можу її чогось навчити. І навіть не припускає, що вже зараз знає значно більше, ніж я…
Маринка із зусиллям розплющила очі і побачила над собою кота. Очі його сміялися.
Маринка позіхнула і сказала:
— Як ти мене налякав!
— Та я сам злякався, — відказав кіт. — Бо хіба ж можна за якусь мить вилікувати такі страшні травми!
І тільки тут Марина завважила, що у неї дивним чином зникла ґуля на лобі та садна на колінах. На Кірові теж не було ані сліду від ран. Він сяяв, наче нова копійка.
— Агов! — нагадала про себе Коловерша. Вона теж мала досить пристойний вигляд. — А ви про книгу не забули?
— Ой! — зойкнула Маринка. Тоді озирнулася і побачила Славка. — Спасибі, що допоміг з тим мечем, — сказала вона. — Як тебе звати?
— Та чого там… — знітився хлопець. — А звати мене Славком.
Він не відводив погляду від цієї незвичайної дівчинки. Вона була геть не схожою на його верескливих однокласниць. І джина анітрохи не злякалася. А ще в неї такі гарні ямочки на щоках…
— А мене звати Маринкою, — відказала дівчина й усміхнулася.
Славко навіть очима закліпав — такою вона видалася йому гарною. А ще він відчув, що з цією дівчинкою можна поводитися мов з найкращим товаришем. Аж дивно якось…
— Ти не знаєш, де та клята книга? — запитала Маринка.
— І справді клята, — охоче згодився Славко. — Вона у моїй кімнаті.
— Будь ласка, принеси її, — попрохала Маринка.
— Забери сама, — відказав Славко. — Я не хочу навіть дивитися на неї.
Вони подалися до Славкової кімнати, і за хвилину Маринка тримала незвичайний артефакт у своїх руках. Правду кажучи, вона була розчарована: книга як книга… навіть книгою її важко назвати — зошит… Старий, звичайно, але зошит… Тільки ось лиха з допомогою такої книги можна наробити багато.
— І мечі теж забери — дивитися на них не можу, — сказав Славко.
Марина неуважно кивнула. Тут у неї виникла проблема: Кіт рухатися ще не міг, і його доведеться нести на руках. Коловершу можна просто в кишеню покласти… але книга і три мечі — це вже занадто…
— Де ти живеш? — раптом запитав Славко, немов читаючи її думки.
— Недалеко. А що?
— Я тобі допоможу…
І, сказавши це, він зник з кімнати.
Марина глянула на те, що залишилося від просторої вітальні. Там панував цілковитий безлад.
«Бідний Славко, — співчутливо подумала вона. — Довго доведеться йому виправдовуватися перед батьками…»
Славко з’явився досить скоро і, підхопивши мечі, бадьоро сказав:
— Ходімо!
Марина поклала Коловершу в кишеню, затиснула книгу під пахвою, Кіра притисла до грудей і пішла за хлопцем.