У подвір’ї на них чекав розкішний лімузин.
— У тебе є власна машина? — очі Маринки стали круглими від подиву, хоча після всього, що відбулося сьогодні, її навряд чи можна було чимось здивувати.
— Ні, — відказав Славко, сідаючи за кермо. — Я її у батька… того… — додав він, усміхаючись.
— А тобі не влетить? — запитала Марина. Тоді згадала про те, який вигляд має вітальня, і таке запитання здалося їй безглуздим.
— А хто йому скаже? До речі, охоронці живі?
— Живі. Проспляться та й годі…
— Ну, тоді вони батькові точно нічого не скажуть, — сказав Славко.
Він натиснув на педаль і мотор ледь чутно запрацював.
— Ти хоча б водити вмієш?
— До першого стовпа доїдемо, — усміхнувся хлопець.
Маринка у відповідь теж усміхнулася. Проте тривога залишилася. І тут вона відчула, як у неї переливається енергія від Коловерші. І де тільки вона взяла її?
Маринка витратила дорогоцінну енергію дуже ощадливо — вона глянула поверх часу. Автокатастроф попереду не передбачалося. Тож вона спокійно вмостилася на заднє сидіння машини, дбайливо уклавши кота поруч із собою.
Машина повільно виїхала з подвір’я. Славко пильно вдивлявся в дорогу і подумки дякував водієві, який з нудьги навчив його азів водійського ремесла.
— Вибач, що я на тебе нагримала, — несподівано сказала Маринка.
— Усе, забудьмо, — не відриваючи від траси пильного погляду, сказав Славко. — Мені ці «глибокі» зовсім голову задурили.
Далі вони їхали мовчки. Хіба що час від часу зустрічалися поглядами в дзеркалі заднього виду. І тоді обоє червоніли.
— Приїхали! — нарешті повідомила Марина.
Славко допоміг дівчинці донести її трофеї до квартири…
— Дякую, — відказала Маринка і відвела погляд.
— Немає за що… — Славко дивився в інший бік. — А можна я тобі зателефоную? — несподівано запитав він.
— Можна, — відказала Маринка. І Славкові дивно було бачити, щоб дівчинка, яка так хоробро трималася проти джина, раптом залилася фарбою по самісінькі вуха.
— А ти номер своєї мобілки дай, — попрохав він.
Марина проторохтіла номер свого мобільного телефону (вона знала його напам’ять). Славко кивнув.
— Ти запиши, а то забудеш, — порадила Марина.
— Не забуду. Бувай.
— Бувай… — і Маринка повернулася до дверей.
— Стривай, — почулося позаду. Славко опустив у кишеню руку і простягнув дівчинці щось загорнуте в клапоть брудної ганчірки.
— Це Скринька Верлікоки, — сказав він.
Марина посміхнулася і поправила його:
— Верліоки!
— Ага… Бувай.
Цього разу Славко пішов… Точніше, гучно тупаючи ногами, подався сходами униз.
— Ох і влетить же йому від батьків і за вітальню, яку ми розтрощили, і за машину! — зауважила вона, звертаючись до Кіра.
— Ти ще про ворота забула, — нагадав той.
Розв’язка
— Не влетить, — почула Марина за своєю спиною незнайомий чоловічий голос.
Дівчинка швидко обернулася. На неї дивився сивий дідусь. Щось в ньому було знайоме. Він був дуже схожий на вершника, що сидів на Легасі, але водночас вони були різними.
— Не лякайся, — сказав дідусь. — Я — твій друг. Я прийшов по книгу… — і поглянув на дівчинку добрими очима.
— Мечі та Скринька Верліоки теж не завадять, — додав він.
Чомусь Маринка одразу повірила йому. Вона простягла старому книги, тоді подала три мечі і скриньку.
— А чому Славкові не влетить? — запитала Марина. — Джин там такого безладу наробив!
— Ви теж постаралися, — відказав старий. — Але не турбуйся, звичайні люди, які так чи інакше причетні до цієї історії, вже забули про неї. Та й вітальня, про яку ти так турбуєшся, уже відновлена. Там наші чарівники постаралися.
— Зрозуміло, — сказала Маринка і, приховуючи збентеження, попрохала: — А можна зробити так, щоб Славко бодай хоч щось пам’ятав?
Тінь усмішки промайнула по зморшкуватому обличчю старого.
— І це все, про що ти просиш? — запитав він.
— Та… так.
Старець похитав головою:
— Ти зробила велику послугу всім магам і чарівникам, а просиш як нагороду таку дрібницю… Втім, кожен вибирає свій шлях. І кожен йде своїм шляхом… Ось тобі дар волхвів.
І з цими словами старий простягнув дівчинці меч Азот.
— Дякую, — сказала Маринка. — Тільки боюся, що мама сварити буде… Та й навіщо він мені? — Марина була збентежена таким даром… Дивний дар для дівчинки, навіть для відьми.