— Нехай собі лежить, де і лежала, — сказала вона.
— Зрозумів, — відказав Славко. — Дякую.
— Тільки у птахів більше не стріляй, — раптом сказала Марина.
Вони попрощалися.
За столом нависла тиша, яку порушив Кір:
— Слухай, дитинко, а звідки ти знаєш, що Славко у птахів стріляє?
— Вибач, — знітилася Маринка. — Я випадково заглянула у минуле.
За столом знову запала мовчанка.
— Так, виросла наша дівчинка, — зауважив Домовик. — Дуже виросла.
Маринка почервоніла.
— І тут червоніти нічого! — додав Кір.
І від того Маринка почервоніла ще більше. Щоб приховати ніяковість, вона звернулася до своєї помічниці:
— Я ось все хотіла запитати: як ти потрапила до звіринця?
— Елементарно. Я перед тим до західної відьми прибилася. Ну, західні відьми від природи злючки, а ця була чорніша від найчорнішої відьми. Якось зійшлися моя Чорна Західна Відьма з Білою Східною — щось вони там не поділили. Що саме — не знаю, я в такі тонкощі не вдавалася. Адже ми — як батарейки, лише збираємо енергію для своєї відьми. І Біла Відьма перемогла Чорну, а на мене наклала закляття: бути мені лисицею у звіринці доти, доки мене не забере інша Біла Відьма. Ось ти, Марина, мене і забрала. Дякую тобі!
— На здоров’я, — усміхнулася Марина.
— Я тільки ось якій несправедливості дивуюся, — продовжувала Коловерша. — І за що нас карають, якщо винна господиня? Адже ми просто магічні батарейки!
А Маринка згадала, як ще зовсім нещодавно Коловерша відволікала на себе увагу джина. Ще невідомо, чи перемогла б маленька відьма, якби не її помічниця і не Кір… та й без артефактів Домовика не обійшлося…
— Ні, Коловершо, ти не батарейка, — сказала вона.
— А хто? — здивувалася та.
— Подруга. Справжня подруга…
На очі маленької Коловерші набігли сльози. Вона хотіла щось сказати, але не змогла.
— А ми? — запитали воднораз Кір і Домовик.
— А ви — справжні друзі. Без вас я б не впоралася. Дякую вам.
— Та чого там, — так же дружно відповіли вони.
Марина відчула, що зараз сама розплачеться. Несподівано Кір хвицнув хвостом по підлозі.
— Ти що? — здивувалася Маринка.
— Вечерю зробив, — пояснив Кір. — Твоя мама за десять хвилин буде вдома, а ти за вечерю і не бралася.
Замість епілогу
…Борщ у каструлі весело кипів. Маринка варила його без будь-якої магії — так, як варила борщ її бабуся.
Після сутички з джином минуло вже п’ять місяців. За цей час Маринка жодного разу не вдавалася до магії… Ну, хіба що недавно перед контрольною з математики їхня вчителька застрягла в дорожньому заторі і запізнилася на половину уроку.
Маринка нетерпляче поглянула на стіл, на якому лежав її мобільний телефон. Дивно, цього разу Славко чомусь не поспішає телефонувати. Спершу запрошував у кіно, а тепер не виходить на зв’язок… Мабуть, знову з батьками конфліктує. Адже вони хочуть бачити його всесвітньо відомим спортсменом, проте самого Славка ця перспектива чомусь не надихає. І правильно — із нього з часом вийде геніальний програміст.
Зателефонувати йому? Ні, мабуть, не варто, бо ще почне кирпу дерти. А от татові написати просто таки необхідно. Вона вже тричі збиралася це зробити, та якось не виходило. Взагалі Марина помітила, що словами виявити свої почуття їй дуже складно, особливо упродовж останніх місяців. Дівчинка сіла за стіл і втупилася в чистий аркуш. Але потрібні слова все не спадали на думку.
Вона перечитала останній лист від тата. Він цікавився її успіхами, турбувався за неї, і в його словах відчувалася любов до доньки.
«Ось вона — магія людських слів…» — подумала Маринка. Але чому ця магія недоступна їй — відьмочці?
Маринка поглянула на кота, який знову розкошував на підвіконні:
— Слухай, а ти не зміг би начаклувати так, щоб татко повернувся до нас?
Кіт розплющив одне око і повчальним голосом мовив:
— І тобі не соромно? Ти вже сама чарівниця, а досі ніяк не збагнеш, що людські взаємини повинні будувати самі люди, а не ми з тобою!
Марина зітхнула:
— Це я знаю…
— Тільки лист ліньки писати? — ущипливо зауважив кіт і знову поклав голову на лапи.
— Не в цьому річ, — почала виправдовуватися присоромлена Маринка. — Лист я можу за три секунди вичаклувати. Тут про інше йдеться…
Але дізнатися, про що, власне, йдеться, Кірові не довелося — обізвався мобільний телефон.
А за якусь хвилину Марина вихором носилася по квартирі, збираючись у кіно. Біля самих дверей вона обернулася і неуважно сказала, звертаючись до Кіра: