– Звичайно. Ми не хочемо ніяких весіль у нашій родині в найближчі роки. Спаси й помилуй, про що ці діти тільки думають?! – у Джо був такий обурений вигляд, немов Емі й «малюку» Паркеру ще не виповнилося й десяти років.
– Це таке легковажне століття, і, чесне слово, не знаю, панно, куди ми йдемо. Ти – немовля, Джо, але наступною будеш ти. Вийдеш заміж, а нас залишиш сумувати, – сказав Лорі, хитаючи головою з приводу сучасного занепаду моралі.
– Не бійся. Я не з поступливих. Та ніхто й не захоче взяти мене заміж, і це на краще, бо в родині завжди має бути стара діва.
– Ти не даси нікому можливості навіть захотіти одружитися з тобою, – зауважив Лорі, скоса кинувши на неї погляд. Рум’янець на його смаглявому обличчі став трохи яскравішим. – Ти не покажеш нікому ніжної сторони своєї душі, а якщо хтось і побачить її випадково й не зможе втриматися, щоб висловити своє захоплення, ти вчиниш із ним так само, як пані Гаммідж[4] вчинила зі своїм шанувальником, – обіллєш його крижаною водою і станеш такою колючою, що ніхто не наважиться не те що доторкнутися, ба навіть глянути на тебе!
– Не люблю я цього. У мене дуже багато справ, щоб я стала турбуватися про таку маячню. І потім, гадаю, це жахливо – так розбивати сім’ї. Не будемо більше про це говорити. Весілля Мег зовсім вибило нас із колії, і ми не ведемо розмов ні про що інше, крім любові й тому подібних нісенітниць. Я не хочу дратуватися, тож краще змінімо тему, – було очевидно, що Джо цілком готова облити холодною водою того, хто зважиться на найменший виклик.
Хай там якими були почуття Лорі, він дав їм вихід у тихому протяжному свисті та прогнозі, який зробив, розлучаючись із нею біля хвіртки:
– Згадай моє слово, Джо, наступною заміж вийдеш ти.
Розділ другий
Перше весілля
Червневі троянди біля ганку, яскраві й гарні, того ранку прокинулися рано, від усього серця радіючи безхмарному небу і сонцю на ньому. Погойдуючись на вітрі, вони шепотілися про те, що бачили. Одні з них заглядали у вікна їдальні, де накривали святковий стіл, інші піднімалися навшпиньки, щоб покивати й посміхнутися сестрам, котрі вбирали наречену, треті привітно махали тим, хто заходив до будинку або виходив з різними дорученнями в сад, на ганок чи до передпокою. І всі вони – від найяскравішої повноквітної троянди до блідого крихітного бутона – віддавали своєю красою та своїм ароматом шану ласкавій господині, яка так любила їх і так довго за ними доглядала.
Мег і сама нагадувала троянду, бо все, що було кращого в її душі й серці, наче розквітло на її обличчі в той день, надавши його рисам ніжності й чарівності. Вона була вродливішою, ніж сама краса. Хоч на ній не було ні шовку, ні мережив, ні флердоранжу.
– Я не хочу виглядати незвично або здаватися надто причепуреною сьогодні, – сказала Мег. – Мені не потрібне пишне весілля, нехай поруч зі мною будуть тільки ті, кого я люблю, а для них я хочу виглядати природно, бути звичною і знайомою Мег.
Свою весільну сукню вона пошила сама, вкладаючи в кожен стібок ніжні надії й невинні мрії дівочого серця. Сестри заплели їй коси і вклали їх у зачіску, а єдиною прикрасою, яку Мег приколола до сукні, був букетик улюблених «її Джона» конвалій, що здавалися їй найгарнішими квітами на землі.
– У цьому вбранні ти та сама наша рідна й мила Мег, тільки ще чарівніша й красивіша. Мені так хочеться міцно обняти тебе, але боюся пом’яти твою сукню! – вигукнула Емі, захоплено розглядаючи сестру, коли та завершила свій туалет.
– Тоді я можу бути задоволена своїм вбранням. Тільки прошу вас, обійміть і поцілуйте мене, всі-всі, і не звертайте уваги на сукню. Я хочу, щоб багато складок такого штибу з’явилося на ній сьогодні, – і Мег розкрила сестрам свої обійми. Дівчата на мить завмерли перед нею із сяючими обличчями, відчуваючи, що нова любов не витіснила з серця Мег старої.
– Тепер я збираюся піти і зав’язати Джону краватку, а потім провести кілька хвилин із татом у його кабінеті, – з цими словами Мег збігла вниз по сходах, щоб зробити ці маленькі церемонії, а потім приєднатися до матері, чим би та не займалася, бо Мег добре знала, що, незважаючи на усмішку, у материнському серці поселився таємний смуток, як буває завжди, коли перше пташеня покидає рідне гніздо.
4
Пані Гаммідж – персонаж роману Чарльза Діккенса «Девід Копперфілд», вдова компаньйона пана Пеготті, жінка, котрій довелося залишитися в будинку-баркасі в очікуванні надій на повернення старих добрих днів.