Аркадій Фідлер
МАЛЕНЬКИЙ БІЗОН
Малюнки художника В. САВАДОВА
Перекладено з видання: Arkady Fiedler. Маlу Bizon. Panstwowe Wydawnictwo «Iskry». Warszawa. 1958 r.
СУТИЧКА З PAKCTOHOM
Я індієць з хороброго племені чорноногих. Моя батьківщина — одна з найпрекрасніших країн у світі. Це прерії біля підніжжя Скелястих гір — там, де їх перетинає кордон між Канадою та Сполученими Штатами. Прерії ті незвичайно хвилясті, наче вихор творіння спінив навколо море буйних трав. Численні ріки, спливаючи із снігових гірських схилів, повимивали глибокі долини, а в тих долинах у лісових хащах аж кишіло всякої звірини.
Хутрових звірів, особливо бобрів, було у нас раніше так багато, що сусідні племена — а саме крі, асінібойни, сіукси й ворони крадькома полювали у нас, і частенько доводилося з ними битися. Ще гірше було з білими мисливцями, які раз у раз вдиралися до нас — вже протягом століття — і мали чудові рушниці. Наше плем'я досі давало їм відсіч, але було безсиле проти іншої вбивчої зброї, яку принесли з собою білі люди: чорної віспи, що лютувала в преріях 1838 року і винищила три чверті нашого племені.
Ми вийшли з цієї поразки ослаблі, хоч і не втратили мужності й, може, стали навіть хоробріші та непоступливіші, ніж досі. Весь час завзято воюючи з сусідніми племенами, ми тримали в руках наші багаті мисливські угіддя; жадібність білих людей тепер менше давалася нам взнаки. Просто ми жили відлюдно, далеко від їхніх стежок. Зловісні шляхи білої людини ішли іншими просторами. Вони вели в краї, де в землі знаходили золото, а саме: до Каліфорнії, Колорадо, Вайомінгу, до Чорних гір. У нас золота не було.
Отож нам не доводилося так відчайдушно боротися з білими, як сіуксам і шаєнам, нашим південним сусідам. Це, звичайно, не вберегло нас від долі, яка спіткала всіх індійців: американці, а трохи згодом і канадці захопили прерії і Скелясті гори, бо їх було в сто разів більше, ніж нас. Через те ми змушені були піти на відведені нам землі, в так звані резервації. Приблизно з 1870 року в преріях наступила похмура ера панування білої людини, коли незліченні стада бізонів — наших годувальників — стали танути із страхітливою швидкістю під пострілами американських мисливців.
Я народився саме на межі цих двох великих періодів у преріях: періоду індійського й періоду білої людини. Дитинство моє було дуже щасливе. Ми ще вільно мандрували в преріях, бурхливі сутички з іншими племенами почали вщухати, а біла рука ще не була така тверда і не душила нашої волі. В індійських таборах лунали веселі співи, воїни танцювали навколо вогнищ, хоч ми й почували, що нас наздоганяє невблаганна доля.
Одне з перших дитячих переживань, яке залишилося в мене в пам'яті з тих років, було зв'язане якраз з білою людиною. Між моїм батьком і дядьком Гучним Громом вибухла голосна суперечка. Гострі слова наче пробудили мене до свідомого життя. Ми сиділи біля вогнища у великому наметі. Надворі завивала буря, вітер залітав у намет і дмухав на вогнище, аж дим ятрив мені очі. Я сидів, притулившись до батька, який щось голосно говорив над моєю головою. Навпроти нас сидів дядько Гучний Грім, розгніваний так само, як батько. Я ще і сьогодні пам'ятаю його виблискуючі очі. В наметі було багато людей.
Тоді я ще не розумів добре, чому люди сперечаються, і лише згодом збагнув причину. Дядько намагався прислужитися американцям і хотів віддати свою доньку за дружину одному з них, гендляреві Діку Ракстону. Цей Дік жив у нашому таборі й мав лиху славу. Він пиячив з молодими воїнами і видурював у них шкури за безцінь. Батько мій був проти цього шлюбу, але дядько вперто правив своє. За доньку він мав одержати від Ракстона багато краму. Дядько вірив у могутність американських грошей.
— Не вір їм, брате, — гукав батько, — не вір їм! Все зло, яке отруює сьогодні наші серця, походить від них! Пам'ятай про страхітну хворобу в давні роки. Вона вбила силу нашого племені…
— Од віспи гинули також ва-ші-чу, білі люди! — з викликом гукнув дядько.
— Білі гендлярі силоміць пхають нам горілку і наказують пити до безтями, а потім нахабно обдурюють нас. Твій Дік…
— Більш винні ті, що п'ють горілку, аніж ті, що продають її, — гримнув дядько. — Не пийте, вам і не продаватимуть. А Дік хоче заплатити добру ціну за мою Немісу.
— Жадність притупила твої гострі очі, брат мій! Ти вже забув велике нещастя нашого становища? Згадай! Ти і я лише досягали до тих років, коли стають воїнами. Невже тобі треба нагадувати про зрадницький напад білих людей? Ми, чорноногі, жили з ними в згоді, не було війни, не було розбрату. Солдати приїхали до нашого табору. Без причини, зненацька, вони почали вбивати наших беззбройних воїнів, старих людей, жінок. Загинув наш наймолодший брат, а йому ж було лише шість років. Загинув наш двоюрідний брат Самотній Вовк. Загинула його мати. Такого винищення не може забути той, хто має розум і серце.