Я сидів сам над річкою недалечко від табору і ловив рибу вудкою, яку мені зробив старший брат Міцний Голос. Раптом почув за собою кроки, оглянувся і побачив Білого Вовка, що прийшов на річку набрати води для якихось своїх таємничих обрядів. Я страшенно перелякався, коли він зупинився в мене за спиною. Чаклун, мабуть, побачив мій переляк, бо лагідно погладив мене по голові і по-дружньому запитав:
— Ловиш рибу, Бізончику?
У мене перед очима замигтіли червоні кола, і я не міг видушити з себе жодного слова.
— Тут немає риби, — сказав чаклун. — Ходім, я покажу тобі, де вона є.
Я витяг вудку з води, позбирав черв'яків і пішов слідом за ним.
Ми пройшли по березі недалечко, може, кільканадцять кроків.
— От спробуй тут! — показав мені чаклун на одне місце біля берега, яке на вигляд нічим не відрізнялося від попереднього.
Тим часом я отямився від свого приголомшення і відчув хоробрість. Я міцно схопив чаклуна за шкіряну холошу і глянув угору. Високо наді мною блищали його промовисті очі. Я щось говорив, але з моїх уст вихоплювалось лише незрозуміле белькотіння, і тільки одне слово вирізнялося з нього:
— Кошлате… Орлятко…
Чаклун, мабуть, догадався про все. Його обличчя раптом споважніло. Великі руки обняли мене теплим рухом, і за хвилину я почув стурбований голос:
— Не питай мене, Маленький Бізоне. Не питай про Орлятко.
Відходячи, Білий Вовк погладив мене по голові і лагідно побажав:
— Налови багато риби.
Я не розумів, чому Білий Вовк так засмутився, коли я спитав про Орлятко. Адже це був мій друг. Щось почало напливати мені на очі й душити за горло. Почуття образи на чаклуна стисло серце.
Тепер риба клювала, мов зачарована. Я витягав одну за одною, наче вони самі лізли на гачок. Хоч я рибалив без перепочинку, але туман заслоняв мені очі, і я вже не розрізняв ні берега, ні річки, ні вудки, ні рибин.
УДАРИВ ГРІМ
Мандруючи на південь, ми вже давно перейшли ріку Молочну і на кілька днів отаборились у долині струмка, який звався Черепашковим. Ми знову наблизилися до підніжжя Скелястих гір, а прерія в цій частині Монтани була хвиляста. Користуючись з зупинки, ми, хлопці, влаштовували кінні екскурсії і не раз віддалялись од табору на багато миль.
Одного дня під час такої екскурсії ми пустували в преріях. Раптом далеко на півдні ми побачили верхівця, який мчав галопом, наближаючись до нас.
— Чого це він так поспішає? — вигукнув Гірський Пломінь.
— Мчить, певне, до своєї дівчини, — пожартував Дерев'яний Ніж, ущипливий як завжди.
— Не подобається мені його поспіх! — зауважив Міцний Голос, мій брат.
— Що ж тут поганого?
— Невже ти забув про ворон-окотоків?
Тепер стурбувався й Дерев'яний Ніж і став недовірливо стежити за верхівцем.
Останнім часом нас, хлопців, попереджали, щоб ми були обережні: група окотоків, яка належала до племені ворон, що завжди ставилося до нас вороже, тепер поводилася з викликом і наче снувала проти нас лихі наміри.
— Адже у нас немає навіть зброї, щоб захищатися, — зауважив Міцний Голос.
— У мене є ніж! — вигукнув Рівний Сніг.
— Покажи!
Це був невеличкий ніж — зброя зовсім нікчемна.
— Краще тікаймо! — порадив Дерев'яний Ніж.
— Так! Тікаймо! — гукнув брат.
Ми чимдуж помчали до табору.
Коли верхівець став нас наздоганяти, старші хлопці впізнали його. Це був Бурхливий Потік, молодий воїн нашої групи, що кілька місяців тому, наприкінці зими, після того прикрого випадку під час священного танку, відокремилась від племені разом з моїм дядьком Гучним Громом. Ми притримали коней, щоб привітати воїна, але він дуже поспішав. Не затримуючись. Бурхливий Потік гукнув нам:
— Де табір?
Ми показали йому напрямок і помчали разом з ним. Поява Бурхливого Потока і його шалений поспіх дуже всіх схвилювали; старші хлопці засипали його питаннями. Він відповідав абияк, півсловами: нарешті ми догадалися, що сталося якесь нещастя. Я під'їхав до нього й гукнув:
— Де… Кошлате… Орлятко?
— Умер! — вигукнув Бурхливий Потік.
Від шаленої їзди у мене гуло в вухах, і я подумав, що не дочув.
— Де він? — перепитав я.
— Умер! — повторив Потік, повертаючись обличчям до мене. — Його вбили.
Тепер я почув добре й гукнув щосили:
— Навіщо ти так жартуєш?
— Дурний! Не жартую! Його вбили…
Цей перший великий удар у моєму житті я сприйняв на диво спокійно. Тільки на хвилину уявив, як ми розлучилися з Кошлатим Орлятком: я стояв, тримаючи в руці його лук, а він ішов до своїх батьків, ступаючи короткими ніжками, швидше схожий на кумедне ведмежатко. Я був тоді дуже пригнічений; мене душив смуток, коли Кошлате Орлятко зникав з моїх очей. А тепер він зник зовсім, його нема. Вбитий.