У цей важкий для племені і для моєї сім'ї час я намітив собі шлях в житті: я вирішив щоб то не було добути якомога більше знань, щоб пізніше присвятити своє життя поширенню освіти серед людей племені чорноногих.
ПІСЛЯМОВА
ДЖЕКА ДЕВІСА, ІНДІЙЦЯ ПЛЕМЕНІ ЧОРНОНОГИХ,
ПРО ПОДАЛЬШУ ДОЛЮ МАЛЕНЬКОГО БІЗОНА
Мені тридцять шість років. Моїм батьком був двоюрідний брат Маленького Бізона, а дідом — Розкотистий Грім, про який Маленький Бізон часто згадує у своїх рукописах. Як і усі майже чорноногі мого покоління, я ношу англійське ім'я, але маю і інше, індіанське прізвисько: Вовча Голова. По професії я шофер, власник вантажівки — це джерело мого заробітку.
У другу світову війну я добровільно вступив в одну з частин канадських збройних сил і брав участь в десанті союзних військ на узбережжя Нормандії в 1944 році. Поранений в ногу під час наступу на Кан, я був евакуйований спочатку в Англію, а потім в Канаду.
Походжу я з тієї ж резервації на півдні провінції Альберта, до якої належав і Маленький Бізон. Я постійно знаходився поблизу цієї неабиякої людини, тому добре знаю його особисто, його переживання і переконання. Ще будучи хлопчиком, я їздив з ним три роки підряд, коли він виступав з лекціями. Знаю також про те, що в підготовленому ним рукописі кожне слово — правда і що автор вимушений був потім спотворити первинний текст книги під натиском нью-йоркських видавців. Маленький Бізон зробив це тому, що інакше не було надії на вихід книги в Сполучених Штатах.
Життя Маленького Бізона можна розділити приблизно на два періоди: один — до початку першої світової війни, другий — після неї. До війни 1914 року Маленький Бізон наполегливо вчився і зумів здійснити заповітну мету, про яку він згадав в останній фразі своєї книги. Після війни він прагнув виконати друге поставлене ним перед собою завдання: за допомогою освіти завоювати кращі умови життя для свого племені. Але в цьому мужній боєць зазнав поразки. Протиріччя були сильніші, ніж його воля; перешкоди неможливо було здолати — навпаки, вони надламали його. Маленький Бізон висловив у своїй книзі думку, що освіта може захистити індійців від остаточного виродження й загибелі. На жаль, безпідставність цієї думки найжорстокішим чином проявилася на ньому самому.
Маленький Бізон був в школі надзвичайно тямущим учнем. Я повністю розділяю його думку, що буквар, дарований йому Фредом Уістлером, справив на нього виняткове враження і пробудив в ньому надзвичайну жагу знань. (Помітимо в дужках, що свого друга, Фреда, Маленький Бізон ніколи в житті більше не зустрічав.)
З часу його навчання в школі для індійців в Карлісле зберігся документ: атестат з відмітками, виданий йому з нагоди закінчення школи. З атестата виявляється, що Маленький Бізон був не лише одним з кращих учнів, але і брав також дуже активну участь в громадському і спортивному житті свого учбового закладу. Він грав на кларнеті і належав до прославленого в східних штатах учнівського індіанського оркестру. Він вважався видатним гравцем і у футбол, а також був капітаном шкільної команди по кінному спорту. Дискусійно-риторичний клуб в Карлісле обрав його своїм головою. Він висувався в будь-якій справі, в якій брав участь.
Вступаючи на «стежку білої людини», він, проте, не втрачав своїх природжених благородних рис індійця. Одного дня, коли він вчився в Карлісле, одна багата молода американка, Аліса Фут, заблукала під час прогулянки в горах Тускарора, в Пенсільванії, і пропала без вісті. Пошуки рятувальних команд, висланих їй на допомогу, ні до чого не привели. Справа отримала широкий розголос в усій Північній Америці. Подальші пошуки були визнані безглуздими. І раптом комусь прийшло в голову послати на розшуки старших учнів з індіанської школи в Карлісле. Індіанські хлопчики розсипалися по горах Тускарора. Маленький Бізон незабаром напав на слід зниклою, знайшов її і врятував від вірної смерті. Уся американська преса підняла великий дзвін з похвалами на адресу юного індійця.