Вже через кілька годин після приїзду до дядькового табору, Білий Вовк покликав до себе вождя і старшин.
— Голос Великого Духа прихильний до нас! — повідомив він і замовк, щоб надати більшої ваги своїм словам.
Оскільки справа була негайна, Крокуюча Душа зважився за хвилину запитати:
— Чи голос сказав щось більше?
— Сказав.
І чаклун знову замовк.
— Чи можемо ми довідатись, що саме сказав Великий Дух? — наполягав вождь.
Чаклун кинув на нього неприязний погляд.
— Вождь надто цікавий, — буркнув він, — а надмірна цікавість — властивість жінок і дітей. Та якщо цікавляться й інші воїни — голос невидимих сил може промовити моїми устами.
І, дивлячись нерухомо в далечінь, Білий Вовк заявив:
— Стежка наших воїнів буде повита успіхом. Ви хочете неодмінно знати: скільки загине ворогів?
— Просимо.
— Їх загине вісім.
— А наших?
— З наших ніхто не загине! — запевнив чаклун.
Це була дуже добра обіцянка, і велика радість запанувала серед воїнів.
Ми готувалися вирушити всім табором. Воїни, призначені для нападу, повинні були відокремитися від нас біля ворога. Ми залишалися на місці ще кілька годин, щоб дочекатися ночі і в мороці здійснити найважливіший обряд, так зване «пророкування бізонячого черепа».
Для цього потрібна була голова щойно вбитого бізона, але за ті кілька годин, які нам залишалися, тяжко було щось уполювати, отож задовольнилися старим черепом, який легко було знайти в прерії.
На заході сонця бізонячий череп поклали посеред площадки, де зараз тільки стояв наш табір, все майно якого було вже спаковане і навантажене на коней. За кільканадцять кроків від черепа сиділи кружка члени нашої групи, крім тих, які стояли на варті на віддалених постах. Навіть нам, дітям, дозволили подивитися на цю церемонію, і тільки посадили нас за спинами дорослих. Признаюсь, почуття тривоги стискало мені серце і я ледве стримував тремтіння, але все одно хотів усе бачити. Я сидів за спиною брата Міцного Голоса.
Білий Вовк сів біля черепа і почав співати заклинання. Надходила ніч, тільки на заході ще ясніло небо. На близьких пагорках почали жалібно вити степові вовки, койоти, наче вторуючи пісні чаклуна. Коли спів змовк, залягла глуха тиша. І раптом Білий Вовк вигукнув так пронизливо, що я весь затремтів:
— Воїни! Наближається хвилина пророкування! Пильно вдивляйтеся в голову бізона, чи не побачите в ній чогось!
В півмороці череп вирізнявся каламутною білястою плямою, але поки що на ньому не видко було нічого.
Знову загримів голос чаклуна:
— Якщо череп подасть якийсь знак, дякуй те духам за добре пророкування.
Тільки-но він це вимовив, з орбіт черепа посипалися іскри. І що б ви думали: він почав колихатися!
Сторопілий Міцний Голос, який сидів попереду, шепнув мені на вухо.
— Колишеться, мов живий бізон, вражений кулею.
Білий Вовк заспівав друге заклинання, і тоді з ніздрів черепа ринув дим. Коли чаклун на хвилину перестав співати, всі почули рев бізона.
Цього ми, хлопці, вже не могли знести. Ще коли з очей черепа сипалися іскри і він колихався, ми дуже перелякалися, але тепер, коли мертва голова заревла, ми заверещали від жаху і сипонули врозтіч, хто куди. Дорослі погналися за нами й переловили одного за одним. Тут нас почали заспокоювати, що нема чого боятися, що бізоняча голова віщувала нашим воїнам щасливий похід. Матері добродушно кепкували з нашого переляку і називали нас своїми малими дівчатками. Ми заслужили на це.
Тут треба знову сказати, що всі таємниці, які тоді здавалися такими незрозумілими й грізними, легко можна було пояснити звичайнісінькими фокусами нашого чаклуна. В орбіти черепа він, напевне, встромив бенгальські вогні, в нічній темряві легко міг ворушити череп. з допомогою кінської волосини, а в тому, що Білий Вовк умів ще й говорити черевом, я зараз не маю найменшого сумніву. Можна йому закинути, що він нас дурив: адже тоді ми були ще повні забобонів, і такими фокусами чаклун міг добитися величезного, впливу на наше плем'я. Сьогодні це мені зрозуміло, але як я налякався тієї ночі, як похолов, побачивши чари Білого Вовка!
Коли ми незабаром вирушили в дорогу, всі воїни були повні завзяттям та вірою в перемогу. Мабуть, цього й хотів Білий Вовк.
МОЯ ПЕРША СУТИЧКА
Ми гналися за ворогом ніч, день і знову ніч. Другої ночі заснули лише на дві години. Вранці третього дня довелося вжити заходів перестороги, бо ворог був недалеко. Вогнища не розпалювали, трималися в долині, на вершини пагорків виходили тільки вартові. В поході весь час вони йшли попереду й поверталися до нас з новинами. Ворони намагалися залишати після себе якнайменше слідів. Та навіть я побачив де-не-де їхні сліди на землі, і з того часу став уважати себе за досвідченого воїна.