Ми лежали якраз навпроти загорожі з кіньми, може, за сто кроків від них. Бліде сяйво зір дозволяло нам бачити обриси частоколу, а трохи далі здіймалися світліші трикутники ворожих наметів. Вряди-годи ми чули тихе іржання коней за огорожею.
— Невже ворони не поставили варти? — запитав нишком Міцний Голос у воїна, який був з нами.
Як я пишався в цю хвилину своїм братом! У такому напруженні він ще міг мислити як дорослий воїн.
— Мабуть, з боку ріки ворони не поставили ніякої варти, — пояснив наш опікун.
Хоч було темно, ми бачили наших батьків, які причаїлися біля горожі. Раз у раз вони шаруділи чагарником, щоб коні звикли до цього шелесту і не лякалися б чужих людей. Час від часу хтось із воїнів навіть підводився і показувався коням. Нам видко було, як воїни обережно виймали паколи горожі.
У таборі серед наметів гавкали собаки — часто, але не дуже люто. Тоді наші розвідники на сусідніх пагорках заскиглили койотами, щоб ворони подумали, наче це близкість степових вовків сполохала їхніх собак.
В якомусь наметі заплакала дитина. В долині було так тихо, що ми чули, як мати заколисує маля.
На це один з наших хлопців, десятирічний Рівний Сніг, люто обізвався півголосом:
— Шкода, що у мене немає з собою рушниці.
— Кажи тихше! — пошепки застеріг наш опікун. — Навіщо тобі рушниця?
— Я б вистрелив у це щеня, і в світі було б менше на одного ворону.
— Дурний ти! — зупинив його наш наглядач.
Але Рівний Сніг обізвався ще голосніше:
— А що, хіба я не міг би загнати кулю в бридку голову?
Воїн нахилився над хлопцем і, рукою затуляючи йому рота, щосили струсонув його за плечі. Він проскреготів:
— От зараз зав'яжу тобі рота, шмаркачу, поскручую руки і ноги та й кину на поталу воронам, якщо не заспокоїшся!
Це допомогло. Запал Рівного Сніга прохолов. Залягло мовчання.
Тут ми побачили, як перші коні вийшли крізь вилом у горожі. Вони підійшли до ріки і спокійно почали пити воду. Здавалося, тварини зовсім не наполохались. Від їх вигляду у нас затріпотіли серця. Хотілося щось робити, страшенно тяжко було всидіти на місці.
А коней з'являлося дедалі більше. Вони були вже не такі спокійні, бігли до ріки чвалом і злякано іржали. От їх уже кільканадцять, зо два десятки; суцільна маса щільно притулених одне до одного тіл. Тупіт лунав дедалі голосніше. Коні мчали все швидше.
Раптом знялася тривога. Хтось у наметі ворон закричав, йому відповіли інші вигуки. За мить ожив увесь ворожий табір.
Досі на сусідніх пагорках панувала тиша. Раптом яскравий блиск роздер темряву, і повітря затремтіло від багатьох пострілів. Це наші стріляли згори в намети Ракстона, щоб дати змогу воїнам в долині відігнати коней. Знявся неймовірний галас. Американці й ворони почали відстрелюватись. Тим часом коні, яких підганяли наші воїни, вже перебрели ріку.
Ми, хлопці, теж хотіли якось допомогти своїм здобути перемогу і щосили галасували, посилаючи ворогам глузування й прокльони. У відповідь на це кулі почали хльоскати по кущах, де ми сиділи. Це ще більш додало нам завзяття. Нарешті втрутився воїн, який наглядав за нами.
— Дурні! — гримнув він. — З ваших голосів ворони відразу пізнають, що ви неуки й молокососи! Дурні! Тікайте!
Він безцеремонно почав хапати нас за карки й силоміць гнати з небезпечного місця. Кулі весь час сипалися градом. Ми були вже далеко, а до нас ще долинав відгомін бою.
В таборі матері зустріли нас з явним полегшенням, їхню надмірну ніжність ми сприйняли, як образу, бо ж зовсім не хотіли бути маминими синками. Це прикре почуття зм'якшив воїн, який був з нами. Він розповів стривоженим матерям, як вороги взяли нас під обстріл. Моя мати зворушено глянула на мене й спитала:
— Це була твоя перша битва, Бізончику, справжня битва! І кулі сипались навколо тебе?
— Так, мамо! — підтвердив я, і серце в мене почало рости в грудях від щастя.
— Шкода тільки, що в тебе не було чим битися.
— Як, мамо? Я ж бився!
— Бився?
— Я гукав їм щосили: підлі боягузи, усі кістки вам потрощу!
— Ой-ой! І з того були наслідки?
— Ще й які!
— Ну, які ж?
— Від страху ворони погано стріляли і не могли ні в кого влучити. Це ясно.
Мати якось дивно й таємниче посміхнулася.
— Це ясно, — мовила вона, — що ти будеш не тільки воїном, а ще й промовцем.
В її словах був якийсь натяк. Я глянув їй в очі:
— Хіба ти не віриш мені?
На це мати обняла мене і довго тулила до себе. Після двох безсонних ночей мені страшенно захотілося спати. Так добре було в маминих обіймах, так морив сон, але я поборов слабість і видерся з маминих рук.