Привели захоплених коней. Вони були стриножені й не могли втекти. Ми налічили їх понад сорок. Виявилось, що це не наші коні. Мабуть, то була лише невеличка частина табуна, який належав воронам. Завбачливі наші вороги, крім першої загорожі-коралю, мали ще й другу, і саме там тримали вкрадених коней. Наші, на жаль, про це не знали, і до них потрапило лише сорок голів, які були в першім зовнішнім коралі. Добра була й ця здобич. Коні виявились непогані.
Було ще темно й далеко до світання. Повернулися воїни, які стріляли з пагорбів. У них була тяжка переправа, вони хотіли підпалити ворожий табір, але ворони трималися міцно і не допустили до цього. Як трофей, наші принесли з собою убитих трьох американців і одного індійця ворону, й ще одного тяжко пораненого воїна, який через годину сконав. Один з наших людей, Два Кидьки, знав мову ворон і намагався витягти з нього якомога більше відомостей. Те, про що він довідався, дуже всіх схвилювало. Виявляється, ворони спершу зовсім не хотіли виступати проти нас, але Ракстон так довго їх умовляв, стільки їм обіцяв, і то погрожував, то частував їх горілкою, що вони кінець кінцем послухались і згодились украсти для нього наших коней, яких він хотів продати — як ми й думали — в Форт-Бентон. Ворони були лише знаряддям, він — злим духом, винуватцем стілько нещасть.
З наших ніхто не загинув, лише у кількох воїнів були легкі поранення. Чаклуна Білого Вовка теж підстрелили, але якось незвичайно. Куля влучила йому в груди, але не пробила їх, а вдарилася об пластинку з черепашачої броні, яку чаклун носив на грудях, і розплющилась. Проте удар кулі в груди викликав велику кровотечу з рота, яка тривала вже кілька годин.
Наш тимчасовий табір був не далі ніж за п'ять кілометрів від місця нападу, і хоч ми не сподівалися відсічі, проте обережність наказувала нам відступити якнайшвидше. Все вже було готове, коли ми побачили, що нема одного з наших найхоробріших воїнів — Нічного Орла. Він був у загоні, який з пагорків стріляв по ворогу, потім разом з іншими намагався підпалити намети ворога. Востаннє бачили його біля річки. З того часу він зник.
До світанку залишалося щось із годину, отож вождь Крокуюча Душа вирішив почекати: може, Нічний Орел ще повернеться? Але він не повертався. Весь табір чекав у похмурому мовчанні. Час минав. Усі думали, що Нічний Орел загинув і лежить убитий десь біля ворожого табору. Люди почали снувати різні здогади.
Старші воїни зібралися колом і почали про щось радитись. Потім тісною, похмурою юрбою підійшли до Білого Вовка.
Чаклун сидів на землі. Кров весь час текла у нього з рота, його оточили, і один з воїнів гнівно сказав:
— Білий Вовче, ти був великим чаклуном. Обіцяв нам, що ми «візьмемо» вісім ворогів. А їх загинуло тільки чотири.
Білий Вовк спершу виплюнув кров, а потім відповів хрипким голосом:
— Звідки ти знаєш, що їх загинуло тільки чотири?
— Досить піти он за ті кущі й глянути. Вони там лежать. Ти не налічиш їх більше ніж четверо.
— А звідки ти знаєш, що у ворожому таборі їх не лежить більше?
На це було тяжко відповісти. Воїн згодився, вже лагідніше:
— Цього я не знаю.
Юрба стояла нерухомо. В темряві вона здавалася грізною, чорною стіною. Після хвилинного мовчання заговорив інший воїн:
— Ти обіцяв нам, що в цьому поході ніхто з наших не загине. Ти помилився.
— Невидимі сили не помиляються.
— Ми втратили одного воїна. Загинув Нічний Орел.
— Він не загинув!
— То де ж він?
— Прийде!
— Чому ж він не прийшов досі? Ні, Білий Вовче, він загинув!
Його супутники завторували йому, а за ними підхопили й інші воїни. Навіть жінки стогнали:
— Загинув Орел!
— Напевне загинув!
— Нас обдурили!
Білий Вовк поволі встав, і, коли випростався, нам здалося, що він став вищим на голову від усіх воїнів.
— Люди племені чорноногих! — вигукнув він гучним голосом, що раптом забринів урочисто, як метал. — Пам'ятайте одне: невидимі сили ніколи не помиляються! Невидимі сили ніколи не брешуть!
Від цих слів усі замовкли. Лише через кілька хвилин хтось наважився заговорити:
— Це правда, невидимі сили не помиляються. Але помилитися може чаклун, якщо в нього притупився слух і він не чує голосу невидимих сил.
— Так, це правда!.. Чаклун винен! — залунало навколо.
— Білий Вовче! — знову заговорив той самий воїн. — Ми — твої друзі. Радимо тобі щиро: іди на кілька тижнів у пустелю! Зміцни свою чаклунську владу! Це ми радимо тобі для нашого спільного добра.