Коли зійшло сонце, ми були вже далеко — поспіхом поверталися на північний захід, в напрямі, протилежному від того, яким без сумніву мали вирушити ворони й Ракстон.
Я не мав ще власного коня і їхав із старшим братом на його мустангові.
Серед дня мати під'їхала до нас і розповіла нам кумедну казку про хитрого зайця. Він дурив усіх звірів і деякий час мав з цього користь, але кінець кінцем загинув через свою брехливість.
Отакі розповіді батьків та інших дорослих належали, разом з викладанням наших традицій та цікавих подій у житті нашого племені, до навчання, яке мусили пройти всі молоді індійці. Звичайно це робили на зупинках біля вогнища, отож мене трохи схвилювало, чому мати розповіла свою казку, коли ми так швидко їхали верхи? Чи нема тут якогось прихованого наміру?
— Брехня й приховування правди, — закінчила мати, — це найбільша ганьба. Це огидне боягузтво!..
Коли зайшло сонце, ми отаборилися на ніч. Під захистом нічної варти люди могли, нарешті, відпочити як слід після стількох безсонних ночей. Тільки-но спішились, батько підійшов до нас і ласкаво заговорив зі мною:
— Де твій лук і стріли, Бізончику?
— В мішку! — відповів я буркотливо. — Принеси їх.
— Тату, в усіх хлопців є луки й стріли! — вигукнув я з ледве прихованим страхом.
— Знаю, знаю, — посміхнувся батько. — Ходім у прерії, трохи пополюємо на бабаків…
Я приніс лук і стріли — лук Кошлатого Орлятка, але стріли мої, власні, а не Орляткові: я знав, що ті були схожі на чотири стріли, знайдені в трупах ворогів, і, побачивши їх, батько відразу б догадався про все.
— Скільки ж ти приніс стріл, Бізончику? — спитав батько.
— Три.
— Може, буде мало?
— Вистачить, тату!
— Хіба в тебе нема більше?
— Ні, є… але далеко заховані.
— Ну, що ж, вистачить і цих! Ходім полювати!
Ми пішли. Бабаків поблизу не було, отож ми стріляли в птахів. Такі вправи під наглядом досвідчених воїнів належали до основ нашого виховання, але я знову здивувався, чому батько обрав для полювання саме цей вечір, коли ми були такі втомлені!
Вже коли ми поверталися до табору, батько почав мені розповідати про свого батька, мого дідуся, Спритного Ведмедя. Спритний Ведмідь був славнозвісним воїном і, крім того, відзначався такою чесністю й правдивістю, що вони увійшли в прислів'я. За це його любили й шанували всі в нашому племені.
— Бути правдивим і схожим на дідуся, — сказав батько, — це й велика честь і наш обов'язок.
Я вже більше не міг витримати. Почуття провини весь час мучило мене, на серці наче лежала каменюка. Батько завжди був добрий і лагідний зі мною. Він був мені таким самим другом, як і Кошлате Орлятко, тільки дорослим. Мене пік сором, що я приховав від нього правду. Краще було признатися…
— Тату…
— Цить! — перебив батько і погладив мене по голові. — Тихо, Бізончику! Не треба… Я знаю…
На цьому розмова припинилася, і ми вже не поверталися до неї.
Наступного дня, після швидкої їзди, ми отаборились на ночівлю задовго до заходу сонця. Хвилювання, викликане таємничими стрілами, ще не вгамувалося. Навпаки: над Рівним Снігом весь час тяжіла підозра, і того вечора над ним мало відбутися щось на зразок суду. Власне, то був не суд, а присяга. Рівний Сніг мав поклястися перед Великим Рогом. Це була в нашому роді найурочистіша присяга. Людині, яка її складала, вже не можна було не вірити. Фальшива присяга викликала негайну смерть винуватця.
Товариство Великого Рога складалося з двадцяти п'яти найхоробріших воїнів, яких обирали на все життя з усіх груп племені чорноногих. Це був найвищий наш орган, який вирішував найважливіші моральні питання. Вже саме посилання на це товариство мало величезне значення.
Звичайно присягу складали у великому наметі. Але ми були в дорозі і наметів не ставили, отож від цього звичаю відступили, і обряд відбувся просто неба. День був дуже теплий і погожий. На заході сонця зібрався весь табір, оточивши великим колом місце присяги. Посередині стояв представник товариства Великого Рога, а біля нього Рівний Сніг із смутним обличчям. Нас, малих, поставили перед дорослими, щоб ми могли чути кожне слово присяги. Ніколи досі я не відчував такого страху. В усьому тілі була млость; мене пекло, наче вогнем. Я стояв у першому ряду і бачив, що Рівний Сніг насилу втримувався від плачу.