Серед загальної тиші старий воїн урочисто набив тютюном священну люльку, призначену для великих обрядів. Водночас він вимовляв закляття, час від часу нагадуючи Рівному Снігові, що зараз він складатиме присягу Великого Рога та що треба глибоко зазирнути в своє серце, щоб брехнею не накликати на себе смерть.
Набивши люльку, воїн запалював її чотири рази. За кожним разом він проникливо поглядав через вогнище на обличчя хлопця і шепотів якісь незрозумілі слова. Потім він показав люлькою на всі чотири сторони і підступив до Рівного Сніга. Тримаючи перед ним люльку, він вимовив глибоким, поважним голосом:
— Кури люльку, якщо кажеш правду! Якщо брешеш, не кури. Це ти, Рівний Снігу, зганьбив трупи стрілами? Так чи ні?
— Ні, — відповів хлопець тихо, але всі почули його, і здивований шепіт покотився в юрбі.
Рівний Сніг узяв люльку й затягнувся димом. Він виконав обряд.
— Якщо ти збрехав, — грізно вигукнув старий воїн, — вмреш за півроку.
Залягла мертва тиша й свинцем звисла над нами. Мені стало чорно в очах. Я ворухнувся. Ноги мої наче були прикуті до землі, і я насилу відірвав їх. Помалу, дуже помалу я рушив уперед. Ніхто не казав ні слова, але в голові в мене щось гуло, наче буря. Всі втупили очі в мене. Як вони дивилися! Здавалося, дорозі не буде кінця. Нарешті я підійшов до Рівного Сніга і став поруч з ним, обличчям до старого воїна. Я хотів випростатись, але не міг. Хотів заговорити, і теж не міг. Нарешті з уст мені вихопилося:
— Рівний Сніг…
І слова загрузли в горлянці.
Старий воїн, досі такий суворий, на мить посміхнувся, і це додало мені мужності.
— Рівний Сніг… не умре! — пробурмотів я.
Воїн знову прибрав поважного вигляду, але я відчував, що він уже був не такий грізний.
— То це ти, Маленький Бізоне, стріляв у трупи? — спитав він.
— Я, — відповів я вже голосно.
Моє знесилля потроху почало минати.
Два дні весь наш табір кипів обуренням проти винуватця ганебного вчинку. Отож я думав, що тільки признаюсь — всі кинуться на мене і розшматують. Але ніхто не рушив з місця. Навіть більше, в той час, як дехто висловлював здивування, інші просто раділи. Раділи, що я признався. Незрозумілі люди!
Старий воїн був теж задоволений:
— Добре, що ти признався. Але покарати тебе треба.
Я перелякано глянув на нього. Може, він накаже вбити мене?
— З чого ти стріляв? — спитав воїн.
— З лука.
— Добре! Принеси лук зараз же сюди. Ми ось тут, при свідках, поламаємо його на друзки.
Мабуть, жах, який мене охопив, відбився в моїх очах, бо старий воїн раптом здивовано замовк і глянув на мене. Що він міг знати про цей лук, про мою дружбу з Кошлатим Орлятком? Я не ворухнувся, стояв, наче прикипілий до місця.
— Чуєш, принеси лук! — пролунав наказ.
— Не принесу!
Старий спалахнув обуренням. Грізним голосом він гримнув на мене:
— Що це означає, шмаркачу?
Мені знову почорніло перед очима.
— Кошлате Орлятко… — почав я й замовк. Я не міг говорити. Перехопило горло.
На щастя, батько прийшов мені на допомогу. Він, звичайно, знав про мою дружбу з Кошлатим Орлятком і догадався, чому я стріляв у тіла мертвих ворогів. Коротко він розповів людям про все. В міру того, як він говорив, настрій змінювався, обличчя лагіднішали. Я принишкнув біля батька, я почував себе мов черв'як, який боїться, щоб його не розтоптали. В серце мені струменем линула вдячність до батька, який так мужньо захищав мене.
Мене не покарали. Старий воїн лише посварився на мене пальцем і пішов задоволений.
Того вечора мати, укладаючи мене спати, сказала з ніжністю в голосі:
— Я вже не розповім тобі казку про хитporo зайця-брехуна. Зате є цікава казка про хлопчика, який ніколи не брехав. Хочеш, Бізончику?
Я дуже хотів, але не мав сили відповісти. Мене морив сон.
ВОЖДЬ ВЕЛИКИЙ КАЗАН
Через кілька днів після цього до нас приєднався ще один загін нашого племені, яким керував вождь Ніокскатос. Ми знову наблизились до підніжжя Скелястих гір: далеко на заході вирізнялися знайомі нам з мандрівок верховини, вкриті вічним снігом. Одного дня, опівдні, Білий Вовк, який їхав попереду, дав нам знак рукою зупинитися. Перед нами в долині був великий табір індійців.
Скликана нашвидку нарада вождів і старших воїнів ухвалила вжити заходів перестороги, бо це могли бути ворони, яких ми мусили стерегтися, особливо після останньої завданої їм поразки. З малюнків на наметах тяжко було вгадати здалеку, яке це плем'я.