Білий Вовк, наш чаклун, який трохи одужав після кровотечі, виїхав на пагорок, і знову почалася довга розмова на мигах. На його запитання невідомі відповіли:
— Гро-вантри і асінібойни.
— Які асінібойни?
— Північні.
Назва гро-вантри, яку колись дали племені французи, означає: «великі животи». Отож перед нами були загони двох дружніх нам племен, які розбили спільний табір. На їх запитання, хто ми, Білий Вовк відповів: чорноногі, але асінібойнам і гро-вантрам цього було не досить. Вони допитувались, який саме клан чорноногих та звідки він походить.
Вони мали рацію, питаючи. Плем'я чорноногих поділялося на чотири галузі, а кожна з них — на чотири окремі клани. Один з таких кланів був наш, і ним керував вождь Крокуюча Душа. Деякі галузі й клани нашого племені споконвіку ворогували з асінібойнами та гро-вантрами. Хоч індійці в преріях вже почали прагнути миру, неприязнь між окремими племенами ще існувала.
Білий Вовк опинився перед складним завданням. Серед наших двох кланів були члени всіх чотирьох галузей.
Але чаклун недаремно мав голову на в'язах. Відповідь його була гідна дипломата: він зліз з коня і подав знак племені крі, потім відійшов на кілька кроків і подав знак племені кутеней. Нарешті став посередині цих двох знаків, пояснюючи, що наш рід — якраз посередині двох племен. На це співрозмовники відповіли:
— З такими чорноногими ми досі не мали сутичок.
— Ми з вами теж ні! — хутко підтвердили наші вожді Крокуюча Душа і Ніокскатос.
— Отож ми ніколи не воювали між собою? — ще допитувалися ті.
— Напевне, ні, — обережно відповіли наші.
— Тоді все гаразд. Між нами — мир.
— Мир!
— Будьте гостями нашого табору.
Ми з'їхали в долину. Поки наші воїни злазили з коней, один із старих вождів асінібойнів хутко підійшов до них, пильно роздивляючись знаки на щитах, приторочених до коней. Потім він рушив до наших вождів і, подаючи їм руку, мовив:
— Мені здається, що ми не були ворогами. Я оглянув знаки на ваших щитах і не пригадую, щоб ми колись були на стежці війни.
— Раніше індійці ворогували між собою за всякі дрібниці або й зовсім без причин, — ухильно відповів Крокуюча Душа. — Але ці часи минули…
— Минули, гаук! — підтвердив асінібойн.
Видко було, що їм, асінібойнам і гро-вантрам, теж хотілося порозумітися з нами. Якби цей старий вождь пильніше придивився до наших воїнів, він напевне знайшов би серед них не одного давнього ворога — а може й не такого вже давнього. Але він волів заплющити очі на все і пустити в непам'ять прикрості, які були в минулому.
Коли ми поставили наші намети в тій самій долині, вожді, чаклуни і старші воїни трьох племен зійшлися на велику нараду, на якій випалили люльку миру. Щоб вшанувати радісний день, ухвалили влаштувати велику учту, а потім — танець, який звався «Що я пережив». Це, власне, був не танець, а розповіді воїнів про найцікавіші їхні пригоди, причому на очах у всіх присутніх самі герої, мов на сцені, грали ту подію, про яку розповідали.
Найвидатнішою людиною в цьому спільному таборі був Великий Казан, славнозвісний верховний вождь асінібойнів. Якраз він насамперед привернув до себе нашу шанобливу увагу. Він тоді був уже немолодий, хоча ще бадьорий і сповнений сили. Після нашої зустрічі вождь жив ще дуже довго і вмер, коли йому було сто сім років.
Ми, молодь, найбільше раділи, що почуємо цікаві розповіді: серед воїнів було багато вславлених і мужніх людей.
Проте в перші години нашого спільного життя великий гамір зчинився навколо жінки Доброї Лосихи. Вона належала до племені асінібойнів і вславилася в преріях своєю красою і гарною вдачею. Кілька років тому воїни чорноногих напали на табір, де вона була, і під час бою кілька разів ударили її ножем, а потім покинули тіло на полі битви. Жінка залишилась жива і згодом одужала. Ця подія навіть не відбилася на її вроді.
Зараз вона вперше зустрілася з нашими воїнами, які тоді брали участь у нападі. Вони відразу ж її впізнали. Їм було дуже соромно за свій тодішній вчинок, за свою дикість. Побачивши Добру Лосиху, вони привітали її, підіймаючи праву руку, словами, якими вітають тільки найкращих друзів.
Добра Лосиха без усякого гніву дивилася на воїнів.
— Чи є між вами той, що тоді мене так пригостив? — спитала вона, пильно оглядаючи своїх колишніх нападників.
— А ти б пізнала його? — допитувався вождь Ніокскатос.
— Мабуть, пізнала б.
— Який же він був на вигляд?
— Це був гарний, дужий воїн, — весело відповіла індіанка.
— А ти ж його дуже ненавидиш?