— Зовсім ні. Тоді ми були на стежці війни — тепер цього немає.
— Ти б не мстилася йому?
— Навіщо? Зовсім навпаки…
— Що? Навпаки?
Гарна індіанка відповіла, вибухнувши веселим сміхом:
— Якби він був такий гарний, як тоді, я б, може, ще й обняла б його за шию та пригорнула…
Але жоден з наших воїнів не обізвався. Якщо винуватець був серед них, його, мабуть, пік сором. Добра Лосиха марно шукала його в усьому таборі.
Зате вороже поводилася її старша сестра. Вона бігцем кинулася в свій намет і почала там гострити великий ніж, бурмочучи собі під ніс прокльони. Деякі асінібойни почули це й намагалися заспокоїти її гнів, але даремно. Коли Добра Лосиха зайшла до намету, сестра подала їй ніж, наказуючи:
— Візьми й випробуй його на твоїх ворогах.
Добра Лосиха прив'язала ніж до пояса і знову повернулася в коло наших воїнів. Вона забула про ніж і знову почала дружню розмову.
Мабуть, їй дуже сподобалися воїни чорноногих.
Через деякий час вона й справді вийшла заміж за одного з наших вождів — і ще й досі живе під Сінталутою в Саскачевані.
Яка ж тут була розкіш для нас, хлопців! Величезний табір трьох племен скидався на людне місто. В ньому було кілька сотень наметів-тіпі, які займали величезну просторінь. На кожному були намальовані чудові родинні емблеми — тотеми, такі барвисті й цікаві, що ми не знали, якій спершу дивуватися. Ми весело пустували серед цих наметів і гралися з чужими хлоп'ятами, і хоча розмовляли з ними на мигах, це анітрохи не тьмарило нашої дружби.
Звичайно, з найбільшою охотою ми бавилися б з тими хлопцями у війну, бо тільки чули про справжні бої між нашими та їхніми батьками. Але батьки суворо заборонили нам гратися у війну, побоюючись, що з дитячої забави легко може виникнути справжня бійка. Матері сиділи біля наметів і стежили за нами, але це було зайве. Ми з першої хвилини заприятелювали з чужими хлоп'ятами й весело гралися з ними.
У преріях це була справді історична зустріч, бо тут уперше яскраво виявилися згода й дружба між досі ворожими племенами. Воїни поставили величезний намет, де міг вміститися майже весь табір. Саме тут мав відбутися танець «Що я пережив». Всі віддавалися безжурній радості.
На вечерю ми їли індійську страву — пемікан з бізонячого м'яса, який чудово вміли готувати асінібойни. Пемікан — головна їжа індійців узимку — сушене й розтерте на порошок м'ясо бізона, добре приправлене ягодами рослини саскатун, було найулюбленішою нашою стравою. Повечерявши, всі пішли до великого намету.
Тут зібралися найславетніші воїни. Ми бачили там мужів «трьох пір'їн», «чотирьох пір'їн» і героїв «воєнного султана», а також багатьох вождів і чаклунів. Три пір'їни носив воїн, який убив трьох ворогів, а хто вбив більше ніж чотирьох, мав право оздобити себе султаном з орлиного пір'я.
Для гри «Що я пережив» кожне плем'я обрало по п'ять найуславленіших воїнів. Коли ці п'ятнадцять богатирів зайшли до намету, було на що подивитися. Вони йшли оголені, тільки з пов'язкою на стегнах, з султанами на головах. На тілі в кожного були розмальовані фарбами шрами давніх ран. Здавалося, що їх зараз тільки завдано.
Ми, хлопці, сиділи попереду, жерли воїнів очима й пошепки сперечалися, хто з них найбільший герой. Індійці завжди брали дітей на такі видовища, щоб вони згодом наслідували приклад своїх батьків.
Вождь Великий Казан, найповажніший у цьому почесному колі, мав перший розповісти одну із своїх пригод. Як глибоко запала мені в пам'ять ця сповнена гідності постать, цей мужній воїн, герой стількох перемог! Хоч колись він належав до найгрізніших войовників, обличчя його було на диво спокійне і благородне. Цим, на мій погляд, вождь асінібойнів відрізнявся від усіх інших. До того ж він був надзвичайно скромний: про свої пригоди завжди згадував наче з ніяковістю.
Великий вождь асінібойнів уславився в преріях як неперевершений бігун. Ми не раз чули про його зухвалий подвиг, коли йому пощастило обвести круг пальця цілий загін наших воїнів. Тепер сам герой мав розповісти про цю подію.
Вождь підвівся і встромив у землю свій спис. На ньому висіли скальпи, протягом багатьох років зрізувані з голів убитих ворогів. Напевно, там був не один скальп воїнів з нашого племені! Правою рукою тримаючи ціпка, вождь звернувся до чорноногих, у той час як один з асінібойнів перекладав його слова нашою мовою.
— Я розповім, як раз обдурив вас у полі своєю швидкістю, хочете, чорноногі?
— Хочемо, хочемо! — хором відгукнулися наші.
— Тоді, давно, я був ще молодий вождь, мені було лише двадцять дві зими. Я повів кількох своїх товаришів проти вас, чорноногих. Ми хотіли помститися за ваш напад на наш табір. Перейшовши річку Молочну в Монтані, ми побачили в прерії якийсь рух — це були, може, бізони, може, антилопи, а може й оманлива гра випарів у ранковому повітрі. Я наказав товаришам зупинитися, а сам підкрався ближче. Виглянув з-за пагорка й зараз же сховався, подавши знак своїм. Це були вороги. Вони танцювали над кількома вбитими бізонами. Товариші мої — чи погано мене зрозуміли, чи просто не схотіли слухати — але поводилися легковажно, мов діти, і навіть голосно розмовляли.