— Ой-ой! — зітхав я приголомшено. — Напевне, це було дуже давно?
— Ні, дорогий хлопче, не так давно.
— Не так давно?
— За кілька Великих Сонць перед твоїм народженням. А коли ти народився, наше плем'я ще мало багато м'яса…
— Чому ж тепер нема? — тремтіло на устах болюче запитання, а голод ще дужче ятрив шлунок.
На це запитання міг добре відповісти тільки дядько Гучний Грім, який знав більше, ніж усі інші. Він охоче розповідав при світлі вогнища:
— Так, ще не дуже давно наше плем'я дивилося на тисячі бізонів, що бігали в преріях. А потім білі люди збудували довгі, рухомі будинки, залізні колії. І білі мисливці — ні, не мисливці, а вбивці тварин! — тисячами приїхали в південні прерії й стали нищити бізонів. Вони винищили їх до ноги. Сьогодні не тільки на півдні, в Арканзасі, Колорадо, Оклахомі, зовсім нема вже бізонів — бо їх злочинно винищили білі мисливці — але й тут, на півночі — в Монтані та в канадській Альберті, бізонів майже не побачиш. Недобитки ще ховаються невеличкими табунцями у долинах, а найчастіш по двоє, по троє.
Протягом кількох днів після того, як ми залишили табір вождя Великого Казана, нам не довелося зустріти жодного бізона.
Апіаністан, вождь піганів, однієї з груп племені чорноногих, порадив нам іти далеко на північ і триматися підніжжя Скелястих гір, де були ще не досліджені білими долини, і запевняв нас, що там можна сподіватися кращого полювання. Ми послухались його поради.
Воїн Кіціпоніста мав соколиний зір. Одного ранку він одбився од нашої групи і подався кудись ліворуч. За годину він повернувся на змиленому коні.
— Є бізони! — гукав він на бігу. Все плем'я загуло, як вулик. Кіціпоніста помчав на коні до Крокуючої
Душі і повідомив його, що здалека побачив табунець птахів — степових дроздів. Вони весь час то злітали, то опускалися вниз на одному місці. Що було на землі, він не бачив, бо там стелилася влоговина. Але всі зрозуміли й так. Степові дрозди завжди трималися неподалік від бізонів, сідали їм на спини й видзьобували кліщів.
Крокуюча Душа відразу ж рушив з двома воїнами на розвідку. Незабаром він примчав з радісною звісткою. Вони справді знайшли табун, де було майже сто бізонів. Таку величезну кількість тварин ми не бачили вже років зо три. Бізони були сторожкі. Побачивши верхівців, вони кинулися навтіки.
— Є бізони! — мов подих життя, пролинула звістка по всьому табору.
— Тепер наїмося досхочу! — гукнув мені на вухо Міцний Голос.
Ми негайно ж почали готуватися до полювання. Всі діти, окрім найменших, мусили сісти на коней, здебільшого по двоє. В ті часи індійці їздили без сідел. Замість них вживали шкіряні мішки, напхані сіном або бізонячою вовною. Стремен теж не було; звичайно черево коня обв'язували двома шкіряними ремінцями, щоб легше було сісти верхи. За вуздечку теж правили ремінці, прив'язані до морди коня. Ці ремінці тільки допомагали його зупиняти, бо коня ми поганяли ногами. Наші воїни залюбки їздили охляп. Сідла — казали вони — добрі лише для жінок.
Після того, як ми добули коней у ворон, батьки доручили нам, хлопцям, доглядати частину табуна — кожен мав об'їздити собі огиря. Під час мандрівки ми виконували свої обов'язки не дуже сумлінно, і тепер, коли довелося поспіхом сідати на коней, вени почали брикатися, кусатися і ставати дибки. Дикуни безжалісно скидали нас на землю, і хоч ми намагалися обернути це на жарт, ніяк було втримати мустангів і сісти на них. Навколо зібралися дівчатка і, як завжди, почали з нас глузувати:
— О, кіпітакікс, кіпітакікс! О, старі баби, старі баби!
Наче в нас і без того не було клопоту. Ці кепкування дуже ображали нас, і ми люто відгризалися.
— Злі малі відьми! — гукали ми на дівчаток, але батьки зараз же зупинили нас.
— Дівчатка мають рацію, — казали вони. — Ви вже давно мусили об'їздити коней.
Ми не зважились відповісти, а всю свою лють зігнали на конях. І це допомогло. Коні несподівано почали нас слухатись. Нарешті ми їх приборкали! І хоч обличчя у нас були злі, але в очах жевріли веселі іскринки. Найбільше не пощастило Молодому Орлу. Мало того, що він полетів через голову свого гнідого, але дикий кінь ще й схопив його за пов'язку на стегнах і роздер її.
Батьки поблажливо придивлялися до нас збоку, а коли ми нарешті посідали на коней, вождь Крокуюча Душа гукнув нам так, щоб чули дівчатка:
— Гей, молоді воїни, рушаймо вперед! Покажемо жінкам, як убивають бізонів!
Ми знали — вождь жартує, але запишалися так, що трималися на конях міцно, вчепившись у гриви, хоч коні й брикалися, як могли. Ми гордо їхали слідом за старшими, навіть не дивлячись на малих плетух.