— Чи ви прийдете? — спитав він.
— Прийдемо, — охоче згодились наші воїни.
Гарний Юнак незабаром прочумався. Він залишився живий і здоровий. Так само й Атсістамокон швидко отямився, і тільки на все життя позоставалися в нього на обличчі під шкірою сині зерна пороху.
Того вечора, під час бенкету в таборі крі, Гарний Юнак підійшов до Атсістамокона і сказав:
— Доля цього не хоче… Нема чого нам братися за чуби! Думаю, що ми повинні стати друзями.
І я так думаю, — відповів Атсістамокон і потиснув простягнену йому руку.
Потім, кинувши веселий погляд на спухле обличчя Гарного Юнака, він зауважив:
— Де твоя врода, Гарний Юначе?
Всі засміялись. Гарний Юнак вигукнув:
— Мине й це!
— На щастя!
Все недобре в житті минає. Так згасла ненависть, і розійшлися хмари. На свято з південної Монтани прибув загін дружніх нам ворон. Наш вождь Крокуюча Душа відвідав їхні намети і спитав у вождя, чи не зустрічались вони останнім часом з групою окотоків, які разом з Ракстоном вчинили напад на наш табір і вкрали у нас коней.
— Я чув про це, — відповів вождь ворон. — Цей загін разом з Ракстоном пішов на схід.
— До Форт-Бентона?
— Так. Хворий воїн цього загону прийшов до нас. Він розповів про все. Ви відбили у них частину коней, вбили кількох людей…
— А той хворий воїн нічого не згадував про те, що вони захопили одного з наших у полон?
— Нічого не згадував.
— Шкода. Ця справа й досі не з'ясована…
— Яка справа?
— Потрапив наш воїн у полон чи ні.
— Справа цілком ясна.
— Ти ж сам кажеш, що той воїн нічого не казав.
— Справа ясна: ніхто з ваших не потрапив у полон!
— Чому ти так думаєш?
— Якби наші захопили когось у полон — хворий неодмінно сказав би нам. Але він нічого не казав. Отож, напевне, полонених і не було.
Це була нещаслива звістка. Виходило, що Нічний Орел, мабуть, загинув під час нашого нападу на табір ворон і Ракстона. Вождь Крокуюча Душа оголосив, що його смерть вже не викликає ніяких сумнівів, і наступного дня наша група влаштувала урочистий похорон — наче труп Нічного Орла й справді лежав у його наметі.
Смутний обряд цього разу викликав у нас особливу гіркоту, бо смерть Нічного Орла кидала тінь на добре ім'я Білого Вовка: адже наш чаклун за життя весь час твердив, що Нічний Орел живий. Значить, Білий Вовк все-таки міг помилятися.
Коли затріщали стріли, сагайдак і рушниці, які ламали, даруючи духам, всі присутні відчули, що в них самих ламається щось набагато дорожче й важливіше: віра в несхибність Білого Вовка.
КОМЕНДАНТ ЗАЛІЗНИЙ КУЛАК
Танок Сонця скінчився. Великий табір порожнів, поволі залягала тиша. Вогонь піднесення, що охопив усіх людей, погас. Одна група за одною згортала намети й від'їжджала в свої краї, назустріч новим мандрівкам. Ми, хлопці, були, може, найщасливіші, бо страшенно пишалися тим, що кілька наших старших родичів і братів мужньо склали іспит на воїнів.
Наша група попрямувала на південь, до ріки Міссурі. Після розмов з дружніми воронами, вже не було сумніву, що Ракстон погнав украдених у нас коней до Форт-Бентона над Міссурі. Ми вирішили піти туди й відшукати їх. Здавалося, нас чекає успіх, бо ми вірили, що наш воїн Орлине Перо і троє розвідників встигнуть попередити коменданта Форт-Бентона про крадіжку і з його допомогою ми здобудемо коней.
Через декілька днів ми добралися до місця, яке звалося Чотири Пагорки. Вождь Крокуюча Душа умовився з розвідниками зустрітися тут, щоб довідатись про становище у Форт-Бентоні. На жаль, ми не застали нікого. Доводилось іти далі, у Форт-Бентон, нічого не знаючи про те, що там діється. Вождь і старші воїни були трохи стурбовані.
Надвечір третього дня ми здалека побачили селище. Поруч з характерною американською прикордонною фортецею, яка складалася з кількох будинків і казарм, обгороджених частоколом, там ще стояло окремо кільканадцять дерев'яних будиночків, які належали гендлярам. Форт-Бентон був тоді жвавим торговельним осередком, вплив якого ширився на кілька сотень кілометрів на захід від Монтани.
Не знаючи, кого ми там зустрінемо, може, навіть ворожих нам ворон-окотоків, з якими билися ще недавно, ми підійшли до фортеці дуже обережно і розбили свій табір на три кілометри нижче від селища в ущелині над самісінькою рікою Міссурі. Міссурі — мовою сіуксів, означає «Замулена Вода», — і справді ця могутня ріка була жовтуватого кольору. Але мене найбільш захопили її широкі води й гарні стрімкі береги, між якими бистрі хвилі утворювали круті плеса й глибокі вири.