Ми приїхали саме в ту хвилину, коли місіонери з допомогою американських солдатів силоміць забирали дітей сіуксів до школи. Це насильство розгнівало їхнього вождя Стоячого Бика. Охоплений гнівом, він хотів розірвати мирні переговори і почати нову війну, вирізавши впень загін крі. Але розважливі старшини почали умовляти його, і спокій відновився, а багатий бенкет та спільні гри остаточно зміцнили дружбу.
Коли наші, разом з воїнами крі, відвідали північну групу ворон, теж виявилися незгоди. Хоча найстаріші в племені приязно привітали людей, які прибули до них, деякі запальні воїни неприхильно дивилися на гостей, і видко було, що вони от-от ладні зчинити колотнечу.
Молодші воїни зразу ж після того, як прибув загін крі, почали воєнний танець і оточили гостей тісним колом, щоб ніхто не міг втекти. Не було ніяких сумнівів щодо їхніх намірів — танцюючи, вони тримали під плащами зброю, ладні щохвилини кинутися на прибулих.
Напевне цей танок скінчився б різаниною, якби не один з наших воїнів — Два Кидьки. Замолоду він був у полоні у ворон і повернувся лише через кілька років. Отож він добре знав їхню мову і тепер з натяків зрозумів, що готується. З небезпекою для життя він кинувся між танцюристів і став палко пояснювати їм необхідність миру між племенами. Два Кидьки соромив необачних, кажучи, що їх усі зватимуть боягузами, якщо вони підступом нападуть на своїх гостей крі, які прибули з наміром налагодити мир і дружбу.
Ці слова вплинули на молодих воїнів. Вони припинили танець і наказали своїм жінкам приготувати добру вечерю, щоб почастувати гостей як слід.
Так нова течія дружби ламала давні забобони і звільняла племена від варварських звичок минулого. Індійців з'єднувала спільна турбота про близьке майбутнє, — цю турботу викликав натиск білих людей, їхній наступ на мисливські угіддя в преріях. Повертаючись до наших друзів крі, треба визнати, що це були мужні люди. Багато з них живе й досі в долині ріки К'Апель в Канадській провінції Саскачеван.
Я дивився на це все і хоч небагато розумів з того, що діялось навколо — згодом з розмов з дорослими дізнався про події минулого. Під час літніх мандрівок нас, дітей, найбільше цікавили власні розваги, а тут, у таборі, був для нас справжній рай.
Індійці в преріях, крім дуже небагатьох, не вміли ще читати й писати, отож усні розповіді старих людей набирали особливого значення, бо заступали нам книжки. Найчастіше це були розповіді про великих героїв і незвичайні пригоди. Ми слухали їх біля вогнищ, затамувавши подих, а потім у грищах намагалися відтворити великі подвиги предків. Так само, як хлопці в Європі, ми гралися в «індійців», тільки прерії були справжні й учасники забав теж були справжніми індійцями…
Такі гри ми, звісно, могли влаштовувати тільки тоді, коли наш табір зупинявся на довгий час. Найчастіше це були «битви», які ми провадили, наслідуючи дорослих, і завжди закінчували їх танком перемоги. Кожен хлопець проходив щось на зразок військової школи і брав участь у різних спортивних грищах, отаких як змагання кінські й піші, стрільба з лука, кидання списів, купання взимку в річці. Всі наші забави супроводив дух суперництва; вони мали на меті гартування тіла і характеру. Тяжко собі уявити неймовірну фізичну вправність ну хоча б п'ятирічного індійського малюка.
Пригадую собі моє перше зимове купання в річці. Це було вдосвіта, морозного дня. Я ще спав, коли мій брат витяг мене з постелі і силоміць потяг до річки, над якою ми стояли табором. Даремно я намагався видертися з його рук, розпачливо крутився й шарпався. Ударом ноги Міцний Голос пробив тонку кригу на річці і вкинув мене в ополонку. Я думав, що вмру. Купання тривало лише кілька секунд; потім ми бігцем повернулися в намет. Я навіть не застудився.
Міцний Голос був старший від мене на шість років, і ми з ним щиро дружили, так само як з двоюрідним братом Кошлатим Орлятком. Але цього ранку я на нього так розлютився, що й сказати не можна. Чимдуж кинувся до батька із скаргою.
— Бізончику! — засміявся батько. — А це ж я наказав йому кинути тебе у воду. А знаєш, навіщо?
— Знаю! Бо я вчора не слухався…
— Що було вчора, сьогодні нас не обходить. Важливіший завтрашній день. Ти повинен вирости й стати дужим воїном. Купання — не покарання. Відтепер ти будеш кожного дня вдосвіта купатися в ополонці.
— Добре, батьку. Але цей Міцний Голос…
— Ну що, Міцний Голос?
Я заповзявся і ніяк не міг забути образу, яку мені завдав брат. Батько порадив мені втнути йому таку саму штуку: вранці встати раніше, ніж Міцний Голос, і натерти його уламками криги з ріки. Я так і зробив. Наступного дня сам побіг до ополонки і, скупавшись, повернувся з великим уламком крижини і поклав її братові на голі груди. Він схопився, мов опечений, і в першу хвилину хотів мене побити, але потім засміявся так само, як і всі інші в наметі. Купання в ополонці стало звичаєм для мене і для мого собаки Пононки. Мій вірний чотириногий друг ніде не залишав мене і ліз зі мною навіть у крижану воду.