Нас так уперто заганяли на «стежку білої людини», що це ще збільшувало наші муки. Місіонери безупинно торочили нам про бога білих людей і ганьбили не тільки нашу віру, а й усі дорогі нам звичаї і традиції, так щільно з'єднані з нашим життям. Нас ранили на кожному кроці, а з досвідченими воїнами, життєва мудрість яких була всім добре відома, поводилися, наче з нерозумними дітьми.
Поки ще у нас не відібрали землі, урядові агенти розмальовували нам усіма барвами розкішне життя в резервації.
— Будете мати стільки м'яса і взагалі стільки харчів, що раз і назавжди забудете про давній голод. Світ здаватиметься вам раєм.
Брехня, огидна брехня!
В резервації дядько Гучний Грім не раз переконувався, що агенти весь час обкрадають нас, забираючи частину призначених нам запасів. До того ж, коли вони щось видавали, то робили це, наче з великої ласки. Горе тому індійцеві, який не виявляв належної покірливості! Він одержував таку мізерну пайку, що сім'я його хворіла з голоду, а діти вмирали.
В цей період ми всі страшенно схудли.
Нас часто відвідував місіонер і скликав людей на свої проповіді. І хай тільки хтось не слухав його, мов пророка, не дивився на нього з обожнюванням, мов пес на свого господаря…
Місіонер негайно запитував, як його ім'я, й записував у книжечці, а потім бідолашний одержував півпайки. Так нам нахабно прищеплювали лицемірство.
— Наказують нам скиглити, як голодним псам! — рипіли зубами найнепокірніші індійці.
Одного дня білий місіонер говорив нам про покору та про начебто найважливіший обов'язок християнина — милувати — так, милувати своїх ворогів! Ми слухали це приголомшені.
Надвечір багато людей з нашої групи зійшлося на лузі за пагорком, де агент не міг нас побачити з вікон свого будинку, і з жахом почали обговорювати лицемірні слова місіонера.|
Між нами був хоробрий воїн Високий Орел, чоловік надзвичайно чесний. Зараз він не соромився сліз, що блищали йому на очах.
— До якої прірви вони нас пхають? — казав він з великою гіркотою. — Які ще упослідження вигадають для нас? Невже новий бог справді наказував платити добром за зло? Отож, ми повинні любити жорстоких білих колоністів за те, що вони викинули нас з землі і господарюють тепер у наших володіннях?! Це ж лицемірство!
Інший воїн вигукнув:
— Може, ми повинні були ділитися з колоністами порохом і кулями, коли вони стріляли в нас з-за колючих дротів? Саме це мають на думці місіонери?
— Навіщо ми повинні зрікатися нашого Великого Духа? — скаржився далі Високий Орел. — Хіба Маніту колись вимагав від нас облудності? Маніту живе в преріях, в лісах, він — душа тварин, річок, гір і дерев. Коли хтось із нас хотів зустріти Великого Духа, — він виходив у прерії — і зразу ж відчував його присутність. За віщо ж ми повинні виганяти його з сердець? Навіщо нам молитися чужому богу, який наказує нам коритися переможцям?!
— Ніколи! Нізащо в світі! — залунало довкола.
— Де ж він, цей новий бог? — питався Високий Орел. — Місіонер каже, що в небі, а це ж дуже далеко. Чи бачить він з такої далечини, як нас тут кривдять? Місіонер погрожує вічною карою, якщо котрийсь із нас щось украде. А коли білі украли у нас землі — чому ж той бог не покарав їх? Несправедливий він, от що.
За ці слова, які хтось переказав агентові, Високий Орел протягом цілого місяця не одержував м'яса, але ми всі ділилися з ним нашими невеличкими пайками.
Отакий обмін думками зміцнював наш дух, але це допомагало ненадовго: вороже, повне гіркоти життя було дужче від нас.
Нас принижували на кожному кроці. Наказали обрізати довге волосся, таке дороге нашим воїнам. Наказали одягтися в європейську одіж, в якій індійці виглядали кумедно, мов якісь потвори. Заборонили нам розмальовувати обличчя.
Майже з самого початку в резервації почала працювати школа. Вона здавалася індійцям символом влади білих загарбників, і тому до неї неприхильно ставились і дорослі й діти. Це ставлення було якесь підсвідоме, але дехто в нашому племені вже починав розуміти необхідність освіти.