Проспавши кілька годин, ми добре відпочили, так само як і наші коні, і вдосвіта рушили в дорогу. Шлях наш ішов на північ. Дорогою ми ніде не зустрічали людей, бо знали цю місцевість ще з давніх мандрівок і обминали кожне селище манівцями.
Їхали ми однією довгою плетеницею, кінь за конем, щоб із слідів не можна було вгадати, скільки нас. Коли ми опівдні під'їхали до якоїсь ущелини, верхівці, що їхали попереду, зустрілися з двома незнайомими, які саме виїжджали кіньми з ущелини. Вже пізно було ховатися чи обминати їх. Червоний Лось відразу вгадав, що це метиси.
— Звідки їдете? — спитався він.
— Звідти, — обидва показали на схід. — А ви з якого племені?
— Чорноногих.
— З якої резервації?
— А вам нащо знати?
— Ви їдете з півдня. Отож ваш табір десь біля ріки Молочної.
— Навіщо ви допитуєтесь?
— Бо вже знаємо, чого ви покинули резервацію… Ми свої… Вам відомий Жан?..
— Добре відомий!
Тепер ми переконалися, що це наші спільники.
Метиси радили нам їхати на північ принаймні ще два дні, й лише потім звернути на схід, до того місця, де зливаються Північний та Південний Саскачеван.
— Пряма дорога звідси на схід, — пояснювали вони, — майже перерізана. Там ви не проїдете, бо ту місцевість прочісує кілька загонів канадської міліції. Вони всі йдуть на Батош. Ви легко можете потрапити їм до рук… Але поспішайте, як можете.
— Чому?
— Бо надходить вирішальна битва.
— Під Батошем?
— Так. До генерала Мідлтона звідусюди підходять свіжі війська, і він знову рушив на Батош. Там буде вирішуватися наша доля. Може, битва вже почалася…
— А які ж наші шанси на перемогу?
— Луї Ріль дужчий, ніж будь-коли, він наб'є їх ще раз.
— А ви ж куди їдете? — поспитав Червоний Лось.
— З дорученням на північний захід, до ріки Атабаски…
Попрощавшись з метисами, Червоний Лось, не злазячи з коня, скликав усіх товаришів на нараду.
— Чули, що вони казали? — спитав він. — Думаю, що їм можна вірити. У нас обмаль часу. Під Батошем стає гаряче. Ми повинні бути там якнайшвидше, коли справді хочемо допомогти. Отож, що ви порадите?
— Їхати просто на схід! — вигукнув один з воїнів, а інші його підтримали. — Їхати найкоротшою дорогою.
— А ті канадські загони?
— Їхні загони й наш загін ітимуть в одному напрямі, на Батош, отож ми не перетнемо одне одному дорогу.
— Зрештою, навіщо нам очі, й вуха, й зброя? — узяв слово інший воїн. — Мені здається, зараз найважливіше одне.
— Що саме?
— Поспіх.
— Отож згода: їдемо на схід.
— Гаук! Гаук! — ствердили всі.
Як усе це мене захоплювало — тяжко й сказати! Десь далеко вирішувалась наша доля, небувалі події творили величне майбутнє. Ішла битва, про яку ми всі мріяли, і від неї линув до нас буряний вітер історії. Цей вітер віяв і мені в обличчя. Я відчував, як палають мої щоки. В душі зринав бойовий спів. Скільки було гордості й щастя, що мені дозволили взяти в усьому участь!
Ми помчали в дорогу. Коні навперемін бігли то риссю, то галопом. За кілька годин, які залишилися до заходу сонця, ми проїхали багато миль дороги.
Отаборилися ми над струмочком, в невеличкій, оточеній лісом балочці, а стриножених коней залишили під доглядом двох товаришів, на луці поблизу.
Коли стемніло, ми вже спали міцним сном. Я втомивсь, як собака.
Вночі нас розбудив постріл. Ми схопилися за зброю. Я спав біля Міцного Голоса. Його біля мене не було.
Навколо стояла темрява, хоч в око стрель! Зірки були вкриті хмарами. Приголомшені воїни перемовлялися пошепки. Червоний Лось намагався заспокоїти всіх і якось дати лад. В таборі були всі, окрім брата й двох вартових.
Раптом з-під найближчого куща щось підповзло до мене. Я завмер, припавши до землі.
— Бізончику! — одним подихом прошепотів хтось.
— Тут! — шепнув я.
Це був Міцний Голос. Він повертався з лісу. Підповз і намацав мене в темряві.
— Ти чув постріл? — шепнув брат мені на вухо.
— Чув! Хто стріляв? Що сталось?
— Не знаю. В усякому разі, щось прикре. Від хвилювання й тривоги мені перехопило подих.
— Коней нема, — простогнав брат крізь зціплені зуби.
— Як це — нема?
— Нема. Зникли.
— Втекли?
— Ні. Їх забрали.
— Хто ж їх забрав?
— Не знаю.
— А наші вартові?
— Їх теж нема.
— Ти був там, на луці?
— Був. Там щось жахливе. Якісь чужі люди…
— Канадські солдати? — ледве пробелькотів я.