Ми пішли на галявину, де вже зібралися усі. Я пересвідчився, що наших усіх переловили окрім трьох: Червоного Лося, Міцного Голоса і ще одного воїна. Цим трьом пощастило непомітно вимкнутися з облави, добратися до коней і втекти. Крокуюча Душа відмовився від погоні.
Канадських військ поблизу не було. Коли три дні тому в резервації помітили — саме вчасно — втечу двадцяти трьох воїнів і одного хлопчика, агент викликав Крокуючу Душу і доручив йому з усіма воїнами наздогнати втікачів і привести їх до резервації. Він обіцяв не карати винних. Понад сто верхівців помчали слідами нашого загону і через два дні наздогнали його. Десь опівночі переслідувачі оточили наш табір. Коли в темряві ми намагалися вибратися з пастки, нас усіх перехапали, окрім трьох.
— Міцний Голос щасливий: утік! — не ховав я від батька своєї радості.
— Утік, утік! — казав батько, але в голосі його бринів смуток.
Незабаром ми вирушили назад. Спіймані юнаки одержали своїх коней і їхали вільно: у них тільки забрали всю зброю. Одному мені залишили лук і ніж.
Агент додержав свого слова: коли ми повернулися до резервації, він нікого з нас не карав і не переслідував. Треба сказати, що наш начальник був на сьомому небі і негайно ж повідомив нам причину свого доброго настрою. Великі канадські сили захопили позиції повстанців над Саскачеваном, в Батоші. Метисів цілком розгромили, а Луї Ріля та його командирів захопили в полон і незабаром мали повісити.
— Така доля чекає всіх злочинців, які бунтують проти законної влади: пам'ятайте про це! — урочисто закінчив агент свою промову, обводячи нас пронизливим поглядом.
Те, що він сказав про битву під Батошем і про Луї Ріля, на жаль, виявилося правдою. Але агент хитро змовчав про те, що хоч канадці й розгромили головне вогнище повстання, та боротьба ще не згасла. Вона тільки відкотилася в дрімучі ліси на берегах Саскачевану, де індійці розпачливо боронилися від канадців. Вожді Біг Бер і Паундмейкер спершу навіть здобули перемогу, але потім, оточені, мов звірі, набагато дужчими загонами регулярної армії, кінної поліції та громадянської міліції, мусили здатися.
Так закінчилось повстання над Саскачеваном. Разом з воєнною сокирою індійці і метиси поховали усі надії на краще майбутнє.
Старшини чорноногих весь час пильно стежили, щоб наше плем'я не встрявало в боротьбу, і ніяк було обманути їхню пильність. Але ніхто, ні старики, ні агенти не могли заборонити нам всім серцем бути з нашими братами, які боролися за свободу. Їх перемоги сповнювали нас гордістю й надією, їхні поразки були нашими поразками.
Наближався час мого від'їзду на схід до школи. Ми всі вдома побоювались, що агент з помсти не дозволить мені виїхати з резервації. Але ми помилялися.
— Це злий маленький бунтівник! — заявив агент батькам, показуючи на мене. — Та саме тому нехай їде туди. Нехай набереться розуму на сході і насамперед хай побачить, яка непереможна сила — білі люди…
За кілька днів до мого від'їзду ми вдома пережили велику радість: повернувся Міцний Голос. Прийшов він страшенно змарнілий — тінь того, яким був раніше, справжній хирляк, з болісним усміхом на худому обличчі. Коли я його побачив, сльози набігли мені на очі, більше від жалю, ніж від щастя.
Протягом кількох тижнів після того, як над Саскачеваном залягла мертва тиша, брат ховався в лісах, і, долаючи численні небезпеки, добирався до рідного краю.
Червоний Лось і третій їхній товариш загинули в бою. Врятувався тільки Міцний Голос. Раніш такий відвертий, він став тепер напрочуд неговіркий і серйозний не на свої роки, наче носив у серці якийсь величезний тягар. З нього не можна було витягти жодного слова про те, що сталося. Ночами він звірявся батькові, але тільки йому одному. Більш він не казав нікому нічого, навіть мені.
В день мого від'їзду Міцний Голос сів на коня і їхав зо мною кілька миль. Весь час він мовчав, тільки кидав на мене збоку ніжні й смутні погляди. Може, мій бідний брат передчував свій кінець, може, знав, що ми вже ніколи не побачимось…
На прощання він обняв мене й сказав:
— Війна ще не скінчилась… Воєнну сокиру ще не закопано… Будемо боротися далі…
Я злякався цих слів, але він заспокоїв мене лагідним усміхом.
— Ні, Бізончику, вже не зброєю. Вони мають її більше й кращу, ніж ми. Боротися будемо тут, в серці!
Він поклав мені руку на груди:
— Там, далеко на чужині, не загуби індійське серце!
Набравши повні груди повітря, я відповів:
— Не загублю!
МІЦНИЙ ГОЛОС БОРЕТЬСЯ