Їм надзвичайно пощастило. Незабаром вони побачили в горах Міннехіни три темні цятки, що рухалися по схилу узгір'я. Спершу їм здалося, що це якісь звірі, але, під'їхавши ближче, вони впізнали трьох утікачів. Юнаки йшли пішки. Вгадавши, що їх вистежили, вони не тікали. Всі троє були готові до бою, чекали наближення ворогів.
Загін ще не наблизився на відстань пострілу, коли Міцний Голос вистрелив двічі. Він влучив в ротмістра Аллана й розтрощив йому руку, а вахмістра Рабена поцілив у стегно. Решта поліцаїв, перелякана влучністю пострілів, рятувала поранених, а тим часом Міцний Голос і його товариші відступили в невеличкий лісок, який ріс поблизу на узгір'ї.
Капрал Хокін прийняв на себе командування загоном, але не зважився атакувати небезпечних стрільців. Він порозсилав у різних напрямах гінців, вимагаючи підкріплень. Того ж дня до них приєднались поліцаї з поста Дак Лейка, а також з Окружної комендатури в Прінс-Альберті. З'явилося теж кілька цивільних, охочих до пригод.
Увечері, о шостій годині, Хокін, на чолі дев'яти добровольців рушив в атаку на лісок. Хлопці засіли на галявині. Притиснуті до землі влучним вогнем, атакуючі не змогли наблизитися до індійців. На самому початку атаки впав сам капрал, смертельно поранений в груди. Зав'язалася запекла перестрілка. Влучні кулі Сильного Голосу принесли смерть ще двом супротивникам, з боку ж тих, що оборонялися загинув Топіан, наш далекий родич, а сам Сильний Голос був поранений в ногу. Атака захлинулася, поліцейські вимушені були поспішно відступити. Сильний Голос встиг за час перестрілки убити чотирьох поліцейських і чотирьох ранити. Безглузда загроза капрала Діксону щодо шибениці викликала таке кровопролиття!
Наступила ніч. Поліцейські намагалися підпалити лісок, але брат відігнав їх пострілами. Вночі прибули нові підкріплення. Увесь лісок був оточений кільцем. Шлях до відступу індійцям був відрізаний.
Тією ж ночі в місті Регіна, столиці північно-західної території Канади, в головному штабі кінної поліції, відбувався урочистий бал з нагоди від'їзду в Лондон делегації на свята на честь королеви Вікторії. В розпал балу оркестр раптом перестав грати веселий вальс і перейшов на державний гімн «Боже, бережи королеву». Здивовані гості стали переглядатися. Коли гімн кінчився, командувач поліцією полковник Герхимер заявив присутнім, що висилка делегації відкладається — з округу отримані тривожні відомості. Полковник наказав усім присутнім на балу військовим приготуватися до негайного виступу в глиб країни.
Перший загін під командуванням полковника Мак-Доннела виїхав ще до півночі, узявши з собою два скорострільні польові знаряддя. Другий загін на чолі з полковником Гагноном виступив уранці з Прінс-Альберта. До цих сил Королівської кінної поліції приєдналися сотні штатських добровольців, кожен зі своєю мисливською рушницею. З Дьюк-Лейка вийшла рота людей, озброєних кирками і лопатами для риття окопів.
Головний штаб кінної поліції наказав не робити прямих атак на лісок, щоб — як було сказано в наказі — уникнути подальшого кровопролиття. Молодих індійців повинна була здалека знешкодити артилерія.
Ранком того ж дня з ліска почувся голос мого брата. Хлопець звернувся до озброєних людей, що оточили лісок:
— Нас чекає сьогодні важкий день нової битви. У нас нічого їсти. Ми голодні. У вас же вдосталь продовольство. Киньте нам небагато!
Слова ці відбивали кращі традиції індіанської війни. Можна було люто битися і вбивати ворога у відкритому чесному бою, але одночасно вимагалося і зберігати до нього людське відношення. Заклик брата, зрозуміло, був голосом волаючого в пустелі. Слова його привели в подив кінних поліцейських — ним і уві сні не снилося проявляти по відношенню до індійців яке-небудь співчуття або послаблення.
Пролітаюча ворона сіла на вершину одного з дерев в обложеному ліску. Пролунав постріл, і птах впав на землю.
— Ну і стрілець! Жодної кулі не випустить даремно! — говорили між собою поліцейські, все більше затверджуючись в думці, що їм не слід тут ризикувати своїм життям.
Тим часом нашого батька знову заарештували. Чесна і добра наша мати прибігла до оточеного ліска, коли її син вже вступив у свій останній бій. Поліція не підпустила її до самого лісу, вона піднялася на узгір'я. Сильний Голос міг звідти почути її. Вона нагадувала йому героїчні справи батька і нашого діда Жвавого Ведмедя, закликала сина загинути, як годиться чоловікові і безстрашному воїнові.
Мати кричала йому:
— Не падай духом, син! Бийся до самого кінця!