Одразу по тому її скрупульозно допитали що сім’я, що поліція. Чи був хтось на подвір’ї, якийсь дорослий, може, чоловік? Проте Еллісон — хоч і почала невідь-чому пудити в ліжечко й пробуджуватися вночі з криками від нелюдських жахів — відмовлялася щось підтверджувати чи заперечувати. Вона посмоктувала великий палець, міцно пригортала м’якого іграшкового песика й не була здатна навіть вимовити власне ім’я чи назвати вік. Ніхто, навіть Ліббі, найлагідніша й найтерплячіша з її старих тіток, — не міг виманити з неї бодай слово.
Еллісон не пам’ятала свого брата і так і не згадала нічого про його смерть. Іноді маленькою, коли в будинку всі вже засинали, вона лежала, роздивлялася плетиво тіней на стелі спальні й переносилася розумом якомога далі в минуле, але все намарно, шукати там було нічого. Приємне щодення її раннього віку завжди було на місці — передня веранда, рибний став, кошеня, клумби, усе бездоганне, жаристе, константне, — та доходячи подумки достатньо далеко, вона незмінно досягала химерної точки, де подвір’я було порожнє, будинок лункий і покинутий, і хоч ознаки нещодавньої присутності лишалися на видноті (на шворці висів одяг, посуд після ланчу не прибрали), родини всередині не було, вона щезла, і Еллісон не знала, де вони, а Робінів рудий кіт — який тоді був лише кошеням, а не млявим мордатим котярою, яким виріс, — зчужішав і з порожніми очима здичавіло шугався по газону на дерево, лякаючись її не менше, ніж якогось незнайомця. У тих спогадах вона не була до кінця собою, задалеко вони сягали. Хоч Еллісон і дуже добре пригадувала фізичне оточення, де вони відбувалися, — Джордж-стріт, будинок номер 363, де вона прожила все життя — вона, Еллісон, була невпізнаваною навіть для самої себе: там вона не була ані малою дитиною, ані немовлям, а суто поглядом, парою очей, що затримувалися на знайомому довкіллі й роздумували про нього без особистості, без тіла, без віку й без минулого, так, наче вона пригадувала події до власного народження.
Нічого з цього Еллісон не обмислювала свідомо, хіба максимально невиразно й недосформовано. Маленькою їй не спадало на думку загадуватися, що означають ці безтілесні враження, і тепер, з віком, вона розмірковувала про це ще менше. Еллісон майже й не думала про минуле і в цьому суттєво відрізнялася від решти родини, яка майже ні про що інше й не розмислювала.
Родичі цього не розуміли. Вони б не зрозуміли, навіть якби вона спробувала їм розповісти. Для їхнього штибу умів, обсілих постійними спогадами, для яких теперішнє й майбутнє існують суто як повторювані схеми, такий погляд на життя уявити собі було неможливо. Пам’ять — крихка, серпанково-ясна, дивовижна — правила їм за іскру самого життя, і чи не кожне своє речення вони починали з якогось звернення до неї:
— Пам’ятаєш той батист у зелені галузки, ні? — наполягали її мати й тітки. — А ту рожеву флорибунду? А ті лимонні коржики? Пам’ятаєш, якось на Великдень такий гарний морозець ударив, Гаррієт була ще зовсім мала, і ви в Аделаїди на подвір’ї шукали яйця в снігу та будували з нього великого великоднього зайця?
— Так, так, — брехала Еллісон. — Пам’ятаю.
Можна сказати, так і було. Вона стільки разів чула ці історії, що знала їх напам’ять, могла, якби захотіла, повторити їх, іноді навіть накинути парочку деталей, якими під час переказу знехтували: як, наприклад, вони з Гаррієт з рожевого цвіту, що осипався з обмерзлих яблук-дичок, зробили зайцеві ніс і вушка. Ці історії були знайомі, як і оповіді про материне дівоцтво чи розповіді з книжок. Але все це наче ніяк ґрунтовно її не стосувалося.
Насправді ж — і в цьому вона ніколи нікому не признавалася — була тьма-тьмуща речей, яких Еллісон не пригадувала. У неї не було чітких спогадів про час, проведений у дитсадку, про перший клас та про будь-які інші періоди аж до її восьмиріччя. Цього вона страшенно соромилася і старалася (здебільшого успішно) приховувати таку особливість. Її сестра Гаррієт натомість заявляла, що пам’ятає речі, які відбувалися ще до того, як їй виповнився рік.
Хоч коли помер Робін, їй було менше пів року, Гаррієт стверджувала, що пам’ятає його; а Еллісон і решта Клівів вважали, що це, найпевніше, правда. Час від часу Гаррієт озвучувала якусь незнану, але приголомшливо точну інформацію, — про погоду й одяг, меню на днях народження, які вона відвідувала, коли їй ще двох років не було — і в усіх відвисала щелепа.