— Сама я люблю подарунки, зроблені вручну, — долинали її гучні пояснення — для панянок у її бридж-клубі, для Честера на подвір’ї, понад головами присоромлених сестер, які саме розгортали небажані витребеньки. — Вони більше значать. У них є якась суть. Але деяким людям важливо тільки, скільки витрачено грошей. Їм головне, щоб подарунок десь у магазині купили, лише тоді він чогось вартий.
— Мені подобаються твої вироби, Аделаїдо, — завжди казала Гаррієт. І їй справді подобалися. Хоч вона й ніяк не використовувала фартухи, напірники, чайні рушнички, але назбирувала собі Аделаїдину недоладну білизну й понабивала нею в себе в кімнаті цілі шухляди. Їй подобалася не сама білизна, а візерунки на ній: нідерландські дівчатка, кавники-танцюристи, дрімотні мексиканці в сомбреро. Вона їх навіть крала в інших людей із буфетів, так жадала їх, а ще тяжко злилася, що Еді відсилає напірники на благодійність («Гаррієт, ну що за дурниці. Навіщо тобі взагалі ті речі?»), а їй же хотілося їх собі.
— Я знаю, що хоч тобі подобається, сонечку, — шепотіла Аделаїда трепетним від жалю до себе голосом, поникаючи, щоб вліпити Гаррієт театральний поцілунок, поки Тет з Еді обмінювалися поглядами в неї за спиною. — Колись мене не стане, і ти зможеш з радістю собі все забрати.
— Любить же та дитина, — казав Честер Іді, — пересвари зачинати.
Еді, яка й сама деколи любила влізати в пересвари, вважала свою наймолодшу онуку гідною суперницею. Попри це, чи, мабуть, як наслідок, вони насолоджувалися товариством одна одної, і Гаррієт досить багато часу проводила в бабусиному домі. Еді часто нарікала на впертість і брак виховання онуки, а також бурчала, мовляв, та постійно плутається під ногами, проте, хоч Гаррієт і діяла на нерви, проводити з нею час Еді було приємніше, ніж з Еллісон, яка до ладу й не розмовляла. Їй подобалося, коли Гаррієт поруч, хоч вона цього й не визнавала, а коли дівчинка не приходила — сумувала за нею.
Хоч тітки й любили Гаррієт, дитиною вона була не такою ласкавою, як сестра, і її гордовитість їх турбувала. Надто дівчинка була відвертою. Зовсім не розуміла стриманості чи дипломатії і в цьому нагадувала Еді більше, ніж та усвідомлювала.
Тітки намагалися вчити її ввічливості, та намарно.
— Сонечку, ну хіба ти не розумієш, — казала Тет, — якщо тобі не подобається фруктовий кекс, краще все одно його з’їсти, ніж ображати почуття господині?
— Але ж він мені не подобається.
— Я розумію, Гаррієт. Тому я й навела цей приклад.
— Але фруктові кекси — то жахіття. Їх ніхто не любить. А якщо я їй скажу, що мені смачно, вона й далі їх мені даватиме.
— Так, сонечку, але суть не в тому. Розумієш, якщо людина не полінувалася й приготувала щось для тебе, ввічливо з твого боку буде з’їсти, навіть якщо не хочеться.
— У Біблії написано, що брехати не можна.
— Це інше. Це невинна брехня. У Біблії сказано про інші види брехні.
— У Біблії нема про винну чи невинну брехню. Там просто про брехню.
— Повір мені, Гаррієт. Справді, Ісус каже нам не брехати, але це не означає, що треба говорити нашій господині негарні речі.
— Ісус про нашу господиню не каже нічого. Він просто каже, що брехати — гріх. Каже, що Диявол — це брехун і батько брехні.
— Але Ісус також каже любити ближнього, правда? — сказала Ліббі з наснагою, перехоплюючи ініціативу в уже безмовної Тет. — Хіба ж це не про господиню? Господиня — це також твоя ближня.
— Саме так, — радо погодилася Тет. — Не те щоб, — поквапилася додати вона, — хтось каже, ніби господиня обов’язково якось близька з тобою. Просто любити ближнього свого означає їсти, коли тобі пропонують, і гарно подякувати.
— Я не розумію, чому любити ближнього означає казати йому, що я люблю фруктовий кекс. Він же мені не подобається.
Ніхто, навіть сама Еді, поняття зеленого не мав, як реагувати на таку нещадну прискіпливість. Це могло тривати годинами. З нею можна було так аж до посиніння розмовляти — хоч би що. Найбільше розлючувало те, що аргументи Гаррієт, хай якими абсурдними вони здавалися, зазвичай ґрунтувалися на якійсь більш-менш розумній біблійній основі. Еді це не вражало. Хоч вона й займалася благодійною та місіонерською діяльністю, і в церкві співала, та насправді не вірила, що кожнісіньке слово в Біблії істинне, як і в душі не вважала правдивими деякі свої улюблені вислови, наприклад: усе, що робиться, те на краще, або: десь у глибині негри насправді точнісінько такі самі, як білі люди. Але тітки — особливо Ліббі — дуже тривожилися, коли занадто напружено замислювалися над словами Гаррієт. Її софістика незаперечно брала коріння з Біблії, проте сміливо відкидала здоровий глузд і всі відомі людям правильні речі.