— Ні, дякую, місіс Фонтейн, — відповідала вона таким невиразним голосом, аж місіс Фонтейн не була певна, чи правильно її зрозуміла.
— Я ж серйозно, — лементувала вона. — Я вам гроші дам! З радістю все оплачу! То небезпечно і для мого будинку, а якби надійшло торнадо, і…
— Ні, дякую.
Вона не дивилася на місіс Фонтейн — не дивилася навіть на дерево, де в прогнилій розвилці від недбалості зотлівала халабуда її померлого сина. Шарлотта втупилася кудись по той бік вулиці, повз порожню ділянку, зарослу високими ясновцем і просом, де за поіржавілими дахами Ніґертауна кудись удалечінь гнітюче тягнулася колія.
— Я вам кажу, — почала місіс Фонтейн, уже іншим голосом. — Кажу вам, Шарлотто. Думаєте, я не розумію, але я знаю, як це — втратити сина. Але то воля Божа, і треба її прийняти. — Підбадьорившись Шарлоттиним мовчанням, вона продовжила: — Та й до того ж то у вас не єдина дитина. У вас хоч інші є. А от бідний мій Лінсі — у мене він один був. Ні дня не минає, щоб я не згадувала той ранок, коли почула, що збили його літак. Ми саме до Різдва готувалися, я на драбинці стояла в нічній сорочці й капоті, хотіла причепити гілочку омели на канделябр, і тут постукали у двері. Портер, дай йому, боже, здоров’я, — то було після першого його інфаркту, але перед другим…
Голос у неї надломився, і вона перевела погляд на Шарлотту. Але її вже не було на місці. Вона обернулася до місіс Фонтейн спиною й пливла до будинку.
То було купу років тому, а дерево й досі стояло, і Робінова стара халабуда досі гнила зверху. Тепер місіс Фонтейн, як зустрічала Шарлотту, вже не була такою приязною.
— Вона за тими дівчатками анітрохи не пильнує, що за одною, що за другою, — ділилася вона з жінками в перукарні місіс Нілі, поки тим робили зачіски. — А в тому будинку сміття по коліна. Як заглянути у вікна, то там майже під саму стелю гори газет.
— Я от думаю, — сказала місіс Нілі з лисячим обличчям, перехоплюючи й утримуючи погляд місіс Фонтейн у дзеркалі, коли потягнулася по спрей для волосся, — чи не попиває вона собі раптом час від часу?
— А я б і не здивувалася зовсім, — відповіла місіс Фонтейн.
Через те, що місіс Фонтейн часто волала на дітей зі своєї веранди, ті втікали й вигадували про неї історії: як вона краде (і з’їдає) маленьких хлопчиків; як її призовý трояндову клумбу удобрено їхніми перемеленими кісточками. Через сусідство з будинком жахіть місіс Фонтейн відтворення арешту в Гетсиманському саду на подвір’ї Гаррієт здавалося значно захопливішим. Та хоч хлопцям іноді вдавалося лякати один одного оповідками про місіс Фонтейн, придумувати страшилки про те дерево потреби не виникало. Щось у його контурах викликало в них сум’яття; навіть якщо не знати історію того дерева, задушлива сірість його тіні, що наче й лежала від соковитого газону лише за кілька кроків, та водночас тягнулася незмірно далеко, відбирала весь спокій. Зайве їм було нагадувати собі про те, що тут колись сталося, бо саме дерево про це нагадувало. Воно мало окрему владу, окрему темряву.
Через Робінову смерть у початкових класах школи з Еллісон жорстоко кпили («Мамусю-мамусю, а можна мені надвір побавитися з братиком?» — «Звісно ж ні, ти його за цей тиждень уже тричі викопувала!»). Вона зносила той глум зі смиренним мовчанням, — наскільки та як довго, не знав ніхто, — доки одна добра вчителька нарешті про це не дізналася й поклала тим знущанням край.
Проте Гаррієт — можливо, через шаленішу натуру чи, може, лише тому, що її однокласники були замалі, щоб пам’ятати те вбивство, — уникла таких гонінь. Трагедія родини відбилася на ній певним маркітним гламуром, опиратися якому хлопці просто не могли. Вона часто розповідала про свого мертвого брата, ще й із таким дивним, упертим завзяттям, наче не просто пам’ятає Робіна, а він досі живий. Не раз і не двічі хлопці помічали, як ціпеніли, втуплюючись Гаррієт у потилицю чи профіль. Іноді їм здавалося, що вона і є Робіном: такою ж дитиною, яка встала з могили й знає те, чого не знають вони. Через кревну родинність між Робіном і Гаррієт хлопці бачили в її очах колючий погляд мертвого брата. Узагалі, хоч ніхто з них цього не усвідомлював, у Гаррієт із її братом спільного було вкрай мало, навіть судячи з фотографій: прудкий, радісний, в’юнкий, наче мілька, Робін і близько не стояв із зануреною в роздуми та підкреслено беземоційною Гаррієт, і тих хлопчаків тримала й причаровувала сила саме її вдачі, а не його.
У хлопців не виникало відчуття іронії й жодних очевидних паралелей між трагедією, яку вони відтворювали в темряві під чорним тупело, і трагедією, яка відбулася там дванадцять років тому. У Гелі голова була повна клопотів, бо в ролі Юди Іскаріота він видавав Гаррієт римлянам, але водночас (у ролі Симона Петра) мусив, захищаючи її, відрубати вухо центуріонові. Він вдоволено й нервово відраховував тридцять варених арахісових горішків, за які збирався зрадити свою Спасительку, і, поки решта хлопців підштовхували й понукали його, змочив губи зайвим ковтком виноградної «Фанти». Щоб зрадити Гаррієт, він мав поцілувати її в щоку. Якось — після підхльостувань з боку інших апостолів — він чоломкнув її просто в губи. Від того, як різко вона витерлася, — одним презирливим рухом тильного боку долоні вздовж рота — Гелі схвилювався більше, ніж від самого поцілунку.