Сестри Тет не вітали цей напрямок дослідження — Аделаїда й Ліббі через те, що вважали його нехристиянським; Еді — бо він їй здавався просто дурним.
— Але якщо Атланта справді існувала, — допитувалася Ліббі, невинно звівши брови, — чому про це нічого немає в Біблії?
— Бо її ще тоді не збудували, — досить безжально відповіла Еді. — Атланта — це столиця Джорджії. Її в Громадянську війну Шерман спалив14.
— Ой, Еді, ну чому ти така жовчна…
— Атлантидці, — пояснила Тет, — були предками давніх єгиптян.
— Ну от. Давні єгиптяни не були християнами, — доклалася Аделаїда. — Вони поклонялися котам, псам і всьому такому.
— Аделаїдо, вони в принципі не могли бути християнами. Христос іще не народився.
— Може, й так, але Мойсей і всі інші хоч дотримувалися Десяти заповідей. А не поклонялися котам з псами.
— Атлантидці, — зарозуміло мовила Тет, перекрикуючи сміх сестер, — атлантидці знали багато речей, які сучасні вчені розгадати лише мріють. Татко знав про Атлантиду, а він був добрим християнином і знав більше, ніж ми всі тут у кімнаті разом узяті.
— Татко, — буркнула Еді, — татко колись підривав мене серед ночі з ліжка й казав, що їде кайзер Вільгельм, тому треба поховати все столове срібло в криницю.
— Едіт!
— Негарно так казати, Едіт. Він тоді хворів. Він з нами такий добрий був, а ти отак!
— Тетті, я ж не кажу, що татко був поганою людиною. Просто говорю, що піклуватися про нього мусила я.
— Мене татко завжди розумів, — напористо заговорила Аделаїда, яка, оскільки була наймолодшою і, як сама вважала, батьковою улюбленицею, ніколи не втрачала нагоди нагадати про це сестрам. — Він про мене пам’ятав до самого кінця. У той день, як помер, він узяв мене за руку і сказав: «Адді, золотко, що ж вони зі мною зробили?». Хоч убийте, не знаю, чому він впізнавав саме мене. То було найнеймовірніше.
Гаррієт страшенно любила роздивлятися книжки Тет, серед яких були не лише томи про Атлантиду, а й більш визнані роботи, як-от Ґіббона15 й «Історія» Ридпата16, а також гора романів у м’яких обкладинках з кольоровими зображеннями гладіаторів — дія у них відбувалася в давні часи.
— Це, звісно ж, не історичні роботи, — пояснювала Тет. — Просто романчики з історичним тлом. Але вони дуже цікаві й повчальні. Я їх давала читати дітям у школі, щоб зацікавити їх Давнім Римом. Таке вже, мабуть, не спрацює, як врахувати, які книжки пишуть тепер, але в мене то гарні чисті романчики, а не гидота, як то зараз є. — Вона провела кістлявим пальцем — вузлуватим від артриту — по ряду ідентичних корінців. — «Г. Монтґомері Сторм». Здається, він писав ще й про епоху Регентства, під жіночим іменем, але не пам’ятаю яким.
Гаррієт романи про гладіаторів зовсім не цікавили. То ж були просто мелодрами в римському вбранні, а їй було неприємним усе, що хоч якось стосувалося любові чи романтики. Улюбленою з книжок Тет у неї був великий фоліант із назвою «Помпеї й Геркуланум. Забуті міста», ілюстрований кольоровими вставками.
Тет також вистачало ентузіазму, щоб роздивлятися його з Гаррієт. Вони сиділи на її вельветиновому диванчику й разом гортали сторінки, минаючи витончені фрески на зруйнованих садибах, пекарські ярмаркові намети, що ідеально, разом із хлібом, збереглися під п’ятиметровим шаром попелу, сірі й безликі тинькові скам’янілості мертвих римлян, досі скручених у тих же виразних стражденних позах, у яких вони дві тисячі років тому загинули під зливою золи на бруківці.
— Не розумію, як тим бідним людям не вистачило розуму втекти скоріше, — сказала Тет. — Напевно, тоді вони ще не знали, що таке вулкан. Може, то було щось таке, як тоді, коли на узбережжя Мексиканської затоки налетів ураган Камілла. Тоді було багато безтолкових людей, які під час евакуації з міста не захотіли виїжджати, а замість того сиділи й пили в готелі «Буена Віста», ніби то якась велика вечірка. То я от що тобі скажу, Гаррієт: коли вода спала, їхні тіла три тижні знімали з дерев. А від «Буени Вісти» каменя на камені не лишилося. Ти вже й не пам’ятаєш «Буену Вісту», сонечку. У них на склянках риби-ангели намальовані були. — Вона перегорнула сторінку. — Диви. Бачиш скам’янілого песика? У нього досі в зубах якийсь коржик. Я десь читала дуже гарне оповідання, саме про цього песика. Там в оповіданні він належав якомусь помпейському хлопчикові-жебраку. Песик його дуже любив і вмер, коли ніс йому їжу, щоб хлопчик мав чим перекусити в дорозі з Помпеїв. Сумно, правда? Звісно, ніхто того точно не знає, але, напевно, близько до правди, ти як вважаєш?