— Може, песик собі той коржик хотів.
— Сумніваюся. Розумієш, певно, їжа — то було останнє, про що та бідна тваринка думала, поки люди метушилися й кричали, а навколо сипався попіл.
Хоч Тет і поділяла інтерес Гаррієт до цього похованого міста з погляду людської цікавості, вона не розуміла, чому захоплення дівчинки поширюється навіть на найприземленіші й найменш вагомі аспекти руйнування: розбите начиння, брунатні уламки черепків, роз’їдені шмати невідомого металу. Вона точно не усвідомлювала, що одержимість Гаррієт уламками якось стосується родинної історії.
Кліви, як і більшість давніх родів у Міссісіпі, колись були заможнішими, ніж тепер. Як і в Помпеях, зараз від того багатства залишилися лише сліди, і поміж собою вони любили ділитись історіями про втрачені статки. Деякі були правдивими. Янкі справді покрали частину коштовностей і срібла Клівів, хоч і не такі величезні скарби, за якими тужили сестри. Суддя Клів важко пережив крах 29-го, а в старечому віці здійснив кілька катастрофічних інвестицій, передусім пустив основну частину заощаджень у божевільну схему розробки Автомобіля майбутнього, який би літав. Як після смерті Судді виявили його зажурені доньки, одним із головних акціонерів тієї зниклої компанії був він сам.
Тож великий будинок, що належав сім’ї Клівів, відколи його збудували в 1809 році, довелося поспіхом продати, щоб сплатити борги Судді. Сестри досі побивалися з цього приводу. Вони в тому будинку виросли, як і сам Суддя, як його мати, баби й діди. Що гірше — людина, якій вони продали маєток, перетворила його на притулок для літніх людей, а згодом, коли в притулку відібрали ліцензію, на соціальне житло. Через три роки після смерті Робіна будівля згоріла дощенту.
— Громадянську війну пережив, — гірко бідкалася Еді, — а негритоси все одно його знищили.
Насправді ж будинок знищив саме Суддя Клів, а не «негритоси»: він сімдесят років у ньому нічого не ремонтував, як і сорок років перед тим цього не робила його мати. Коли він помер, підлога вже прогнила, опори сточили терміти, а весь каркас мав от-от розсипатися, проте сестри все одно з любов’ю згадували вручну розмальовані шпалери — чирково-сині17, з центифольними трояндами, — що їх прислали з Франції; мармурові полиці над камінами з вирізьбленими херувимами й канделябр із вручну нанизаним богемським склом, сходи-близнюки, збудовані спеціально для потреб будинку зі змішаними мешканцями: одні для чоловіків, інші для жінок, і стіна, яка розділяла верхній ярус будинку пополовині, щоб збитошні хлопці не могли серед ночі залізти в кімнати дівчат. Вони здебільшого забули, що на час смерті Судді чоловічі сходи, ті, що з північного боку, уже п’ятдесят років не бачили жодних вечірок і настільки струхлявіли, що користуватися ними було небезпечно; що в старечому маразмі Суддя мало не дотла спалив їдальню через нещасний випадок із парафіновою лампою; що підлога прогиналася, стеля текла, а в 1947-му східці на задній веранді розвалилися на друзки під вагою чоловіка з газової служби, який прийшов перевірити лічильник; а також, що ті славетні розмальовані вручну шпалери повідлуплювалися від тиньку величезними пропліснявілими фестонами.
Будинок, що цікаво, називали Напастю18. Дід Судді Кліва так його назвав через те, що під час його будівництва сам мало не загинув. Від споруди нічого не залишилось, окрім двох димарів-близнюків і вкритої мохом цегляної стіни з хитромудрою кладкою «ялинка», що вела від фундаменту до передніх сходів, де на чотирьох потрісканих плитках на присхідці блакитним кольором збляклої делфтської порцеляни було виведено «КЛІВ».
На Гаррієт ці чотири голландські кахлі справляли більше враження захопливих реліквій, аніж будь-який мертвий пес із коржиком у зубах. У їхній вишуканій водянистій синяві вона вбачала синяву багатства, пам’яті, Європи, раю; а Напасть, чиє походження вона з них вибудовувала, світилася фосфоресценцією й пишнотою самої мрії.
У її уяві померлий брат, наче принц, проходив кімнатами цього втраченого палацу. Будинок продали, коли їй було лише шість тижнів, але Робін там ковзав униз махагонієвими поруччями (а якось, розповіла їй Аделаїда, мало не врізався в скляний сервант унизу) і грав у доміно на перському килимі, поки за ним спостерігав мармуровий херувим із розпростертими крилами й лукавими очима з важкими повіками. Він засинав біля ніг ведмедя, якого його двоюрідний дядько уполював і з якого зробив опудало, а ще бачив стрілу, оперену збляклою сойчиною пір’їною, якою індіанець натчез19 поцілив у його прапрадіда під час облави в 1812-му та яка залишилася стирчати в стіні вітальні в тому ж місці, куди влучила.