Яйце було готове. Вона вимкнула газ і підійшла до буфета взяти тарілку. Дорогою їй довелося переступити розпростерту фігуру іншої своєї онуки, що лежала долілиць на кухонному лінолеумі й монотонно рюмсала.
Ігноруючи схлипування, Еді обережно знову переступила тіло Еллісон і ложкою пересипала яєчню на тарілку. Тоді обійшла колом до кухонного стола, — обачно уникаючи Еллісон, — сіла навпроти байдужливої Гаррієт і мовчки почала їсти. Вона вже була сильно застара для таких речей. Вона на ногах від п’ятої ранку, і ті дітиська їй уже в печінки в’їлися.
Усе через їхнього кота, що лежав на рушнику в картонній коробці поруч із головою Еллісон. Тиждень тому він перестав їсти. Далі, щоразу як його підіймали, він вищав. Тоді дівчатка принесли його до Еді додому, щоб та подивилася.
Еді гарно ладнала з тваринами й сама часто думала, що стала б чудовою ветеринаркою чи навіть лікаркою, якби дівчата так робили в її час. Вона виліковувала всіляких різних кошенят і щенят, виходжувала випалих із гнізд пташат і промивала рани й вправляла переломи усіх можливих рівнів у травмованих тварин. Діти про це знали — не лише її онучки, а й усі місцеві, — тому приносили їй не тільки своїх хворих улюбленців, а й просто всіх благеньких приблуд чи диких звіринок, що їм траплялися.
Та хоч як вона жалувала тварин, Еді не мала щодо них жодних сентиментів. Так само вона не творила дива і нагадувала про це дітям. Швидко оглянувши кота, — який справді здавався длявим, але наче не мав якихось очевидних ознак недуги, — вона підвелася й витерла долоні об спідницю, поки онучки з надією підняли на неї очі.
— Ну, а скільки тому коту? — запитала вона в них.
— Шістнадцять з половиною, — відповіла Гаррієт.
Еді нахилилася, щоб погладити біднятко, яке спиралося на ніжку стола й дивилося на світ дикими розпачливими очима. Їй і самій подобався той кіт. То було кошеня Робіна. Хлопчик його знайшов улітку на розпеченому тротуарі — тваринка була вже напівмертва, очі майже заплющені — і бережно приніс їй у складених долонях. Намарудилась Еді добряче, рятуючи те кошеня. Купка личинок проїла дірку йому в боці, і вона досі пам’ятала, як сумирно й стійко маленьке лежало, поки вона промивала рану в мілкій мийниці з літеплою водою, і як та вода порожевіла, доки вона завершила.
— З ним же все буде добре, правда, Еді? — запитала Еллісон, яка вже тоді мало не плакала. Той кіт був їй за найкращого друга. Після смерті Робіна він прив’язався до дівчинки: тягався за нею хвостиком, приносив їй невеликі подарунки, які поцупив чи вбив (мертвих пташок; ласі шматочки недоїдків; а якось — таємничим чином — нерозкриту пачку вівсяного печива); а відколи Еллісон пішла в школу, він щодня о другій сорок п’ять брався шкрябати двері заднього виходу, щоб його випустили до рогу будинку зустріти її.
Еллісон зі свого боку мала до кота прихильність більшу, ніж до будь-якої іншої живої істоти, включно з членами її ж родини. Вона постійно з ним розмовляла, підгодовувала шматочками курятини й шинки з власної тарілки, а вночі дозволяла спати, простягнувшись животом їй на горлі.
— Напевно, з’їв щось негодяще, — припустила Гаррієт.
— Подивимося, — сказала Еді.
Але подальші дні підтвердили її побоювання. З котом не відбувалося нічого незвичного. Він просто постарів. Вона пропонувала йому тунця, пробувала напоїти молоком із піпетки, але тварина лише заплющувала очі й випльовувала молоко крізь зуби огидною піною. Минулого ранку, поки діти були в школі, Еді вийшла на кухню й побачила, що кіт смикається від якоїсь судоми, тож загорнула його в рушник і повезла до ветеринара.
Коли того дня дівчата зайшли до неї, вона їм пояснила:
— Вибачте, але я не можу нічим допомогти. Сьогодні вранці відвезла кота лікареві Кларку. Він каже, що його треба приспати.
Гаррієт — як не дивно, бо часто бувало, що вона впадала в пасію, коли в неї випадав такий настрій — сприйняла цю новину з відносним самовладанням.
— Бідний старенький Нюня, — мовила вона, вклякаючи біля котячої коробки. — Котику бідненький. — І поклала долоню йому на бік, що важко підіймався й опускався. Вона любила його майже так само, як Еллісон, хоч на неї він особливї уваги не звертав.
Але сама Еллісон зблідла.
— Тобто як це, приспати?
— Саме так, як я сказала.
— Так не можна. Я не дозволяю.
— Ми вже не можемо ніяк йому допомогти, — гостро відповіла Еді. — Ветеринар краще знає.