Еді зітхнула. Вони вже це проходили.
— Мені так само не подобається Ґрейс Фонтейн, — сказала вона. — То злостива стара бувалиця, яка всюди пхає свого носа, але щоб вона того кота отруїла — у цьому ти мене ніяк не переконаєш.
— Я знаю, що це вона. Я її ненавиджу.
— Те, що ти так думаєш, тобі честі не робить.
— Її правда, Еллісон, — раптово погодилася Гаррієт. — Не думаю, що місіс Фонтейн отруїла Нюню.
— Ти про що? — запитала Еді, обертаючись до Гаррієт, з підозрою реагуючи на це неочікуване співзвуччя думок.
— Маю на увазі, якби вона це зробила, я б знала.
— І як би ти знала про щось подібне?
— Не хвилюйся, Еллісон. Я не думаю, що вона його отруїла. Але якби отруїла, — мовила Гаррієт, повертаючись до читання, — то пошкодувала б про це.
Еді, яка не мала жодного наміру пропускати цю заяву повз вуха, уже збиралася продовжити обговорення, коли Еллісон знову розридалася, гучніше ніж до того.
— Мені однаково, хто це зробив, — схлипувала вона, занурившись кісточками глибоко в очі. — Чому Нюня має вмирати? Чому всі ті бідні люди позамерзали на смерть? Чому весь час усе завжди таке жахливе?
Еді їй відповіла:
— Бо такий світ.
— Тоді осточортів мені цей світ.
— Еллісон, припини.
— Не припиню. Я тепер завжди буду так думати.
— Що ж, це дуже незріла поведінка, — мовила Еді. — Ненавидіти світ. Світові на це начхати.
— Я його до кінця життя ненавидітиму. І ніколи не перестану.
— Еллісон, Скотт і його люди були дуже сміливими, — сказала Гаррієт. — Навіть коли вмирали. От послухай: «Ми у відчаї, померзли ноги, усе. Пального нема, а до їжі далеко, але Вам би було приємно опинитися в нашому наметі, послухати пісні й потішні балачки…».
Еді підвелася.
— Досить, — оголосила вона. — Я відвезу кота до лікаря Кларка. Ви, дівчата, будьте тут. — Вона почала флегматично збирати тарілки, ігноруючи нову хвилю вересків з підлоги біля її ніг.
— Еді, ні, — сказала Гаррієт, посуваючись назад на стільці. Вона підскочила й підбігла до картонної коробки. — Бідний Нюня, — мовила вона, погладжуючи трепетного кота. — Бідний котик. Будь ласка, не забирай його тепер, Еді.
Від болю старий кіт замружив очі. Він кволо гупав хвостом по стінці коробки.
Еллісон, що мало не душилася від сліз, обхопила тварину руками й піднесла його мордочку близько собі до щік.
— Ні, Нюню, — гикала вона. — Ні-ні-ні.
Еді підійшла і з неочікуваною ніжністю забрала в неї кота. Коли вона його обережно підіймала, кіт видав хирлявий, мало не людський крик. Сивувата мордочка, витягнута в жовтозубій міні, робила його схожим на старця, терплячого й виснаженого стражданнями.
Еді ніжно почухала його за вухами.
— Подай мені той рушник, Гаррієт, — мовила вона.
Еллісон намагалася щось сказати, але вже так заходилася, що не змогла.
— Еді, не треба, — благала Гаррієт. Вона вже також розплакалася. — Будь ласка. Я не встигла попрощатися.
Еді нахилилася й сама взяла рушник, тоді знову випросталася.
— То прощайся, — нетерпляче сказала вона. — Зараз він піде на вулицю і ще якийсь час буде там.
За годину Гаррієт, усе ще з червоними очима, стояла на задній веранді будинку Еді й вирізала картинку бабуїна з тому на літеру «Б» Комптонової енциклопедії25. Після того як старий блакитний «олдсмобіль» Еді покинув під’їзну доріжку, вона також лягла на підлозі кухні біля порожньої коробки й ревіла так само несамовито, як і сестра. Коли сльози скипілися, вона підвелася, пішла в бабусину спальню і, висмикнувши з подушечки у вигляді томату на комоді пряму шпильку, на кілька хвилин зайняла себе тим, що видряпувала на узніжжі ліжка Еді дрібними літерами «Я НЕНАВИДЖУ ЕДІ». Та це її чомусь не потішило, тож поки вона лежала на килимі біля ніг ліжка, скрутившись у клубок і хлюпаючи носом, їй у голову стрельнула веселіша ідея. Вирізавши писок бабуїна з енциклопедії, вона планувала приклеїти його на обличчя Еді в сімейному альбомі. Гаррієт спробувала зацікавити в цьому проєкті Еллісон, але та, лежачи долілиць біля порожньої котячої коробки, відмовилася навіть подивитися.
Зі скрипом прочинилися ворота на заднє подвір’я Еді, і, не зачиняючи їх за собою, туди проскочив Гелі Галл. Йому було одинадцять, на рік менше, ніж Гаррієт, а пісочне волосся він відпустив до плечей, взоруючись на свого старшого брата, Пембертона.
— Гаррієт, — гукнув він, тупцяючи по східцях веранди, — Гаррієт, чуєш. — Але спинився одразу, як почув монотонні ридання на кухні. Коли Гаррієт підняла голову, він помітив, що вона також заплакана.
— О, ні, — бентежно зреагував він. — Тебе змусять їхати в табір, так?